Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Твою ж мать! Ти зовсім трахнута?

Русланом сусідка Галя назвала свого улюбленого пса, пикатого ротвейлера.

2

«Швидка допомога» відмовилася їхати до собаки.

Сусіда, чоловік Галі і батько тієї самої Катьки, якого позаочі прозвали Чуня, пообіцяв написати скаргу Президентові і обматюкав телефонну трубку. Комерційна медична служба теж відмовилася, телефону спеціальної медслужби для тварин ніхто не знав. Уночі пес іздох. Він мучився до того шість днів, щось було негаразд зі шлунком. Уколи, приписані ветеринаром, не допомогли.

— Його травонули! — сусіда Чуня скреготів зубами. — Це Машка з третього поверху, сучка. Русланчик на її драну таксу не так гавкнув! Блядюга така, я її саму травону, шльондру!

Переконувати його, що це не так, у Рибака не було жодного бажання. Його з дружиною мало не силою змусили дивитися на останні хвилини улюбленця сусідської родини. Плакав сусіда Чуня, плакала Галка, рюмсала Катька. Труп накрили килимком, лише тоді втомлені та злі Рибаки були відпущені спати. Про свої сексуальні наміри чоловік забув, а якби й поновив спроби, дружині вже точно було б не до подружніх обов’язків.

Рибак засинав довго і спав погано, а коли нарешті Морфей змилостивився і прийняв його в свої обійми, снилися табуни ротвейлерів, такс, пітбулів, вівчарок, пікінесів та інших тварюк. Та навіть такі сни довго дивитися йому не дали: о сьомій ранку сусіда Чуня побудив усіх таким самим безцеремонним дзвінком.

— Слухай, у тебе гроші є? До понеділка, баксів сто чи хоча б півсотні. А Галці в понеділок за товар віддадуть, — Галка торгувала різним барахлом, надійним клієнтам продавала в кредит, тож позичка сусідам була надійною, що не часто трапляється в наші часи.

— Для чого?

— Руслана ж поховати треба… Та й пом’янути…

Рибак замість відповіді покрутив пальцем біля скроні.

— Ну, чого ти, чого? — Чуня посунув на Рибака, причинив за собою двері, пройшов на кухню, і господареві нічого не лишалося, як йти за гостем. Від сусіди вже ледь відгонило горілкою, та й вигляд у нього був, немов у вдівця чи людини, яка випадково і одночасно втратила усіх своїх родичів. На кухні Рибак курити не дозволяв, та коли сусіда Чуня поліз по цигарки, вирішив не сперечатися. Сам не закурював, страхуючись від жінчиного гніву.

— Знаєш, який то був пес?

— Бандюга.

— Він тебе чіпав? Навіть не гавкав, — сусіда ще жодного разу не матюкнувся, чим дуже здивував Рибака. — Ну, не те щоб зовсім… На різних мудаків, само собою, вишкірявся… А коли Катька його по квартирі за шкірку волочила, навіть не рикав. Прийду, бувало, під цим ділом, Галка рота відкриє, Русланчик отак підбіжить підтюпцем, — Чуня напівприсів, склав перед собою руки, не випускаючи цигарку з пальців, і задріботів кухнею, демонструючи ходу покійного пса, — мордою тикається в ногу, жаліє. Хто б мене ще так в цьому, блядь, житті пожалів… Знаєш, — його рука стиснула Рибаків лікоть, — виручи мене, га?

— За бабки домовилися, — це вже починало всерйоз набридати, швидше б відчепився.

— То само собою, — сусіда шморгнув носом. — Закопати його треба… Ну, поховати. Достойно, знаєш, по-людськи…

— До чого тут я?

— Кажу ж — закопай… поховай Руслана… Я не зможу, зрозумій…

— Ще чого! Дай десятку двірникові, він…

— Цей придурок ненавидів Русланчика. Каже — він увесь двір засирає. Хай на людей дивиться, собака йому заважав! Галка рано з ним гуляла, так двірник, козел капловухий, його мітлою перетягнути хотів! І ментам поскаржився, що Руслан без намордника, може дітей малих покусати. Це, я так думаю, він його і отруїв.

— Ти ж казав — Машка.

— Вони вдвох могли. Допоможеш?

Рибак не міг похвалитися, що він сам дуже любив пса, але, коли чесно, сусідський собака особисто йому нічого поганого не зробив. Ситуація складалася не на користь Рибака: сусіда Чуня міг зараз образитися, і хто його знає; раптом він заведе ще одного собаку і почне цькувати його родину.

— Де я його закопаю? У дворі? Знаєш, який хай народ підніме?

— Можна в парку… Знаєш, мені півсотні досить, раз ти допоможеш. По грамулі? В мене є…

— Пізніше.

Дружина трохи побурчала за обкурену кухню, але бажання сусідів урочисто поховати дурнуватого собаку викликало в неї ще більше обурення, вона навіть сама закурила, що дозволяла собі нечасто. Нормально поснідати родина Рибаків не встигла: від чергового довгого дзвінка тепер синхронно здригнулися всі троє.

З

Галка простягнула Рибакові нове оксамитове покривало. Донедавна воно накривало канапу.

— Загорни Русланчика сюди. Йому тут буде добре, м’яко. Він завжди любив на ньому лежати.

— Самі не можете?

— В мене істерика станеться… Я вже без того хвора, а коли ще це — не витримаю.

Здохлий ротвейлер лежав на кухні, в кутку, на килимку за холодильником. Біля нього навпочіпки сиділа зарюмсана Катька і тихо промовляла:

— Скажи «гав», песику, ну, скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав», пе-есику…

Рибак відсторонив дівчинку, присів біля собаки, розстелив покривало. Пес виявився збіса важким. Загорнувши труп, Рибак узяв клумак на руку і підвівся.

— Куди-и ви його-о! — запхинькала Катька, та її батько поклав дівчинці на голову розчепірену п’ятірню, заспокоюючи. Рибак вирішив швидше позбутися цього несподіваного клопоту і рішуче попрямував до виходу. Сусіда Чуня пішов за ним — він особисто хотів обрати місце поховання.

Йому сподобалося під липою, в самому центрі невеличкого скверика, який довколишні мешканці пафосно іменували парком. Рибакові не вдалося переконати вбиту горем людину, що тут не можна закопувати собак. Це зробив поліцейський патруль.

— Мужики, ну, невже вам шкода? Не кидати ж песика посеред вулиці? — Чуня хотів навіть тицьнути ментам гроші, як відкупався в тих випадках, коли його в цьому скверику зупиняли п’яним, але цього разу номер з невідомих причин не пройшов. Руслана довелося закопати за гаражами, неподалік від смердючих контейнерів для сміття. На очі сусіди знову навернулися справжні сльози. Він кинув у могилу жменьку землі і махнув рукою, даючи Рибакові сигнал закопувати яму. Рибак працював зосереджено і мовчки. Коли нарешті він розрівняв горбочок і обтрусив лопату, постукавши нею об стінку гаража, сусіда Чуня глухо промовив:

— Чуєш… теє… Не кажи моїм, де він похований. Тут не місце… Сам розумієш… Скажемо, що в скверику, під липою.

— Там же нема горбочка.

— Ти ж починав, поки лягаві не набігли. Там трошки скопано. Не будуть же вони перевіряти.

— Хай так буде. Ходімо.

— Зажди. Треба постояти.

Кілька хвилин вони постояли біля могили Руслана: колишній господар зі скорботним виглядом, і могильник-аматор, нервово тупцяючи і подумки клянучи всіх собак, — і мертвих,