Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
— На що вона хвора?
Мені було якось незвично питати про такі особисті речі, та ще й мило спілкувались із чоловіком, який мав почуття до дівчини, що мені подобалась. Через це я був трохи нервовий та злий, але алкоголь брав своє — тепер я справді співчував Ларсовому горю. Та й сам хвилювався за Святу… звісно, слова про те, що її уб’ють, були не зовсім правдиві. Скоріш за все, з нею будуть творити якісь речі, про які я й думати боюсь. І якщо Ларс не віддасть кинджал викрадачам — то важко сказати, чим скінчиться ця історія…
— Психічні розлади. Ми з нею познайомились якраз у розпал чергового загострення.
— Якщо чесно, я помітив певні дивні речі, про які вона казала… але хвороба? Щось серйозне? — я вирішив дізнатись побільше.
— Серйозне. В неї бувають стани… такої собі одержимості галюцинаціями. Лікарі казали, що ці галюцинації перестануть повторюватись після курсу лікування… їй давали цілі гори нейролептиків, різних модуляторів і усілякого іншого лайна, аби тільки повернути у реальність. І їм це вдалося! — Ларс зітхнув, — принаймні так було до цього часу… Можливо, саме через ці видіння — онейроїди, якщо я не помиляюсь — вона і втекла. Певно, їй здавалось, що мій кинджал якось пов’язаний з її пророчими видіннями…
— То ти знаєш про видіння?
Ларс посміхнувся:
— Повір, я знайомий зі Святою довше, ніж ти, і знаю про неї досить багато… Фантазії про кішку — теж частина її хвороби.
Ларс знову затягнувся сигаретою. Він довго мовчав, наче хотів зібратися із силами і розповісти щось ще. Та замість цього плеснув собі оковитої та повторив:
— Так, Свята хвора.
Детектив затягнув у себе чергову порцію диму від сигарети, а через хвильку випустив із легенів цілу хмару, наче розгніваний китайський дракон. Я помітив, як на його пальці блиснуло невелике золоте кільце. Певно, це і є той подарунок, про який казала Свята.
Я непомітно роздивлявся цього дивного чоловіка. Невисокий на зріст, занадто серйозний, аби бути привітним на вигляд, занадто похмурий, аби бути гарною парою для веселої і завжди сонячної Святи… Але дівчина казала, що любить його. А він сумував без неї…
Я побачив власне віддзеркалення у поверхні невеличкого журнального столика. Розкуйовджене чорне, наче кіптява, волосся, яке мертвим їжаком скрутилося на голові. Засмагле обличчя стало схоже на туземця… Ще й непривітні чорні очі… Дивно, чого від такого опудала не тікають перехожі. Найперше, як повернуся додому… якщо повернуся додому, треба буде привести себе до ладу… Хоча нащо старатися? Для моїх майбутніх тюремних друзів?
Від таких думок я здригнувся і ледь не розплескав пекучий напій у чарці.
Так, нічого, окрім тюремних гратів, вдома мені не світить. Та зараз варто думати про інше. Про Святу…
— Ларсе, чому ти з нею? — я сам не очікував, що запитаю таке.
Ларс посміхнувся:
— А чого ти з нею?
Він непомітно стиснув сигарету сильніше. Ларс не дивився мені в очі… Здається, йому було боляче… Здається, він майже ненавидів мене зараз. Так само, як і я його…
Я зробив вигляд, ніби нічого не помітив. Але тепер мені стало якось ніяково…
Я сидів на його дивані, пив його горілку і переживав за його дівчину… Я був зайвий у цій історії.
Раптом захотілося плюнути на підлогу його шикарного будинку, дати Ларсу у пику кулаком і піти геть, ніколи більше не згадуючи ані самого детектива, ані його скажену підопічну…
— Знаєш, вона божевільна. Можливо, саме це у ній так притягує… Звичайно, я взявся просувати її голос, її талант. Я запропонував їй це майже одразу, як ми познайомились, та зараз я розумію, що то було швидше не для неї, а для мене самого. Не хотілося відпускати її…
Він говорив задумливо, тихим голосом, прокуреним і трохи рипучим. Говорив про Святу, про ту, котра врятувала мене від самого себе… Власні думки змусили мене здивуватися. Раніше я ніколи не думав, чому продовжую допомагати дівчині. Чому не полишу Святу з її справами саму, чому вкрав заради неї машину, ледь не вбив вусаня… але тепер я почав розуміти — вона врятувала мене. Може, й не з власної волі, але все ж врятувала.
Та було ще дещо. Дещо, про що я зовсім не хотів думати.
— Коли ми зі Святою познайомились, вона одразу сказала, що любить мене, — раптом розсміявся Ларс. — І ми заручилися… у той самий день… Відтоді я почав допомагати їй із співочою кар’єрою, із лікуванням. Я працював у своїй агенції розслідувань, а Святині справи були для мене, як хобі…
Слова Ларса почали мене дратувати… То вони заручені? Чудово. Цікаво, чого я ще не знаю про Святу? І чому цей косоокий недомірок нарешті не заткне пельку?
Я ледь стримував те, що наростало у мене всередині…
Ларс довго мовчав, і я сподівався, що більше він не згадає про свої стосунки із Святою. Та раптом він продовжив:
— Розумієш, біля Святи у мене були видіння… У всіх, хто з нею починав спілкуватися, були.
Я знову здригнувся. На цей раз чарка впала на густий і, певно що, недешевий килим. Та Ларс навіть не звернув на це увагу.
— Лікарі казали, що її видіння — то щось на кшталт шизофренії. І сама вона теж хотіла вилікуватись, бути як усі… Та знаєш, біля неї всі бачать видіння. Навіть я.
— Які у тебе були видіння? — запитав я.
— Це неважливо… Лікарі казали, що навіть шизофренія може певним чином бути заразною…
— Розкажи, які були твої видіння?
Мені було вкрай важливо почути те, що скаже мені Ларс… Я ще не знав, до чого це мені, та відчував, що від його слів буде залежати моє рішення.
— Я знаю, що вже губив кохану колись. Давно,
