Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
Ларс був незадоволений. Він вважав, що я його зрадив. У його мріях він мусив лишити Гену ні з чим і врятувати Святу. Та я знав, що цього не буде, тому й віддав весь той дурний компромат, із якого все почалось, вусаню у гавайці, що під дулом мого пістолета сів у машину і поїхав геть. Геть із мого життя, із життя Святи і, маю надію, — із життя цього бісового пана Ларса.
Сонце сяяло за спиною Святи так палко, ніби змагалося у яскравості з її золотими кучерями. Я із заздрістю подивився на Ларса — він бачив ці чудові завитки, це обличчя, цю шкіру з ароматом ягід, він мав це тіло, мав навіть цю душу… А що мав з цього всього я? Відповіді в мене не було.
— Я сподіваюсь, що, почувши правду, ти сама його мені віддаси, люба! — ледь не крізь сльози закричав пан Ларс. Мені він тим часом прошепотів: — Дурне дівчисько! Дурне, таке вперте дівча! Як тільки доберусь до неї…
Та вголос він крикнув лише:
— Святочко, кішечко, не лякай мене, будь ласка! Свято, іди до нас.
Я дивився на маленьку тендітну фігурку, що стояла на самісінькому краєчку скелі над прірвою. Мені щеміло серце від страху за неї.
Свята посміхалась, ніби не розуміла, у якій вона небезпеці. Під її ногами промайнув жовтогарячий силует кішки.
Я кліпнув очима. Яка ще кішка? Невже знову?
Коли я подивився на Святу наступного разу — кішки вже не було… Галюцинація?
Ларс стояв поруч і вмовляв дівчину повернутися до нас. Він був у відчаї.
Раптом я зрозумів, що зараз детектив зробить крок вперед. Я не встиг нічого вдіяти — його ноги почали рухатися. Це помітила і Свята. Її обличчя вмить похмурнішало.
— Ні, Свято! — крикнув я, та було вже пізно.
Дівчина перелякано округлила очі і ступила вбік, туди, де ще мав бути камінь. Якісь два-три сантиметри — і все було б добре. Все б закінчилось миром. Але ні — нога наштовхнулась на вибоїну і зісковзнула.
Наступної миті Свята зникла з уступа скелі.
— Ні! — одними губами прошепотів пан Ларс. Тим часом я вже скидав футболку і біг до підніжжя гори.
Свята не могла вбитися… це ж не сама верхівка скелі… ще й бурхлива вода. Ні, Свята точно не могла вбитися! Ні, ні, ніколи!
Я був впевнений, що ще не пізно…
Хвилі ніби злизали мене із берега — я прожогом занурився у пекучу холодну вологу і відчув, як солона плоть велетня-моря промайнула під животом. Руки й ноги почали завзято нести мене до підніжжя. Тепер головне, аби хвилі не підхопили мене у неочікуваний момент і не жбурнули з усієї сили об камінь.
Я надибав руками тверду поверхню. Здається, підніжжя скелі десь тут.
Мені пощастило — вода була прозора і чиста, мов кришталь.
Свято, ну де ж ти, де ж ти, моя чудова білява кицько?
Я ледь стримав крик, коли побачив у воді червоне павутиння крові… Ні, ні, ні. Не може бути.
А от і тоненька біла рука.
Я схопив її і вклавши всі свої сили у стрімкий ривок підняв дівчину з глибини на поверхню.
Свята була легенька, як малесенька мушля із перлиною. Часу роздивлятися, що із нею сталось, у мене не було. Я розумів — аби її врятувати треба швидше плисти до берега.
Я гріб руками так сильно, як тільки міг. Кожен наступний рух давався мені складніше, аніж попередній, я швидко видихався. Ну де ж цей чортів берег? Де цей паскудний, проклятий Богом берег?!
Раптом чиїсь сильні руки перехопили мою ношу. Я побачив блискуче золоте кільце на пальці. Це був пан Ларс.
У нього була прострелена нога, та це не завадило йому зайти по пояс у воду і перехопити у мене Святу.
Він узяв дівчину під одну руку, я — під іншу, і спільними зусиллями ми, нарешті, дотягли білявку до берега.
Я глибоко вдихнув повітря — нарешті я зміг це зробити — і воно прорвалось у груди, наче полум'я. Я закашлявся.
Ларс вже порався зі Святою.
Я підповз ближче. Все ще не розуміючи, чи жива вона, я взяв її за руку. Пульс було ледь чутно. Тоненький потічок крові застиг на білому високому лобі. Очі були заплющені.
— Що з нею? — у відчаї спитав я.
— Вона впала у воду з величезної висоти, — істерично гавкнув на мене Ларс таким голосом, якого я навіть не чекав од нього, і повернув обличчя Святи набік.
Він знав, що робить. Звичайне розведення і зведення рук, дихання із рота у рот — все це я бачив багато разів по телевізору. А пан Ларс, напевно, не раз у житті робив штучне дихання. Він рухався впевнено і сконцентровано. Йому можна було довірити навіть найдорожче. Навіть життя Святи.
Порівняно із детективом я відчував себе непотрібним шматком м'яса, що його прибило до берега…
Навіщо я тут? Чому я чекаю, чи прийде ця дівчина до тями? Навіщо я їм обом — і Святі, і Ларсу — здався? Незнайомець, що став у пригоді — і все. Хіба від
