Необхідне зло - Абір Мукерджі
— Гадаю,— припустив я,— що іноді легше довіритися зовсім незнайомій людині, ніж своїм землякам.
Вона криво посміхнулася.
— Знаєте, капітане, Шрейя була ближче до мене, ніж усі мої землячки.
Двадцять чотири
оли я повернувся до нашого кабінету в Будинку троянд, день уже повернув на вечір. Побачивши мене, Не Здавайся виструнчився.— Міс Ґрант вирішила врешті-решт їхати з вами, сер?
— Можна й так сказати,— погодивсь я, сідаючи за стіл.— Пощастило з покоївками?
— Так, сер,— похмуро відповів він.— Знайшли ту, яка поклала записки в спальню Адгіра. Зараз вона в кабінеті полковника Арори.
— Ну?
— Що ну?
— Це вона їх написала?
Він похитав головою.
— Ні, сер. Вона неписьменна.
Надії мої пішли на дно швидше за підводний човен. — Отже, повертаємося до квадрату один.
Не Здавайся криво посміхнувся.
— Не обов’язково, сер,— похитав він головою.— Їй передавала записки одна з жінок на жіночій половині. Ви мали рацію, сер. Змову варто шукати всередині палацу.
— І хто їй давав ці листи? Дружина Адгіра?
— Ні.
— Хто ж тоді?
— У цьому і проблема, сер. Це інша жінка з гарему, наложниця на ім’я Рупалі. Я попросив у полковника Арори дозволу її допитати, але враховуючи те, що магараджа відмовив у зустрічі з принцесою Ґітанджалі, полковник дозволу не дав.
Він не міг приховати розчарування. Моя реакція була схожою. Тепер мені потрібно допитати двох жінок, і єдиною надією лишається те, що Енні якось удасться умовити магараджу дозволити їй поговорити з ними. Нам же доведеться зайнятися не менш терміновими справами.
Кабінет Ґолдінґа розташувався на тому ж поверсі, що й кімната полковника Арори. Він був маленький, заставлений коробками із пронумерованими теками: майже на кожній пласкій поверхні лежали стоси паперів і тек, придавлених прес-пап’є у вигляді скляних куль зі шматочками коралів або монетами всередині. На стінах також висіли папери: діаграми з цифрами межували з картами королівства Самбалпур, і все це було поцятковане міріадами символів та хрестиків. Вентилятор на стелі було вимкнено.
— Якщо в кабінеті такий хаос,— зауважив Не Здавайся,— чи можна бути впевненим, що в будинок до нього вломилися?
Я пропустив зауваження повз вуха.
— Спробуємо знайти звіт для ювраджа, над яким він працював,— сказав я.— Той, що стосується продажу копалень Англо-Індійській діамантовій корпорації.
Сержанту я довірив переглядати лавину паперів. Він досить кмітливий, щоб у них розібратися, а я навіть у найкращі часи не відчуваю прихильності до цифр. Тепер же я почувався так, ніби мене запхали до телефонного довідника. Я повернувся до графіків на стіні. Один із них привертав особливу увагу. Угорі чорним чорнилом було написано «КОПАЛЬНІ», нижче — силует королівства Самбалпур, який уже був мені знайомий: із півночі на південь тече ріка Маханаді, на її правому березі — місто Самбалпур. Угору за течією — з дюжина червоних хрестиків. На південному заході — один-єдиний хрестик, уже чорним.
— Що скажете? — запитав я Не Здавайся.
Той відірвався від своїх паперів і підійшов ближче.
— Схоже, розташування алмазних копалень, сер.
— А цей хрест на південному заході?
Сержант знизав плечима.
— Може, нею вже не користуються?
У двері постукали, увійшов полковник Арора.
— Справа просувається? — поцікавився він.
— Важко сказати.
— Може, моя новина вам допоможе,— сказав він.— Вам виділили кімнати на території палацу, у будинку для гостей. Ваші речі саме зараз туди перевозять.
Мене аж у холод кинуло. Після вчорашньої невдалої спроби приготувати опій я поклав подорожній набір у валізку, але не пригадую, чи замкнув її, кваплячись на зустріч із Ґолдінґом.
Полковник помітив мої вагання.
— Ви ж не проти, капітане?
— Усе гаразд,— зітхнув я.— Дякую.
Коли він пішов, я висипав усе, що було у шухлядах Ґолдінґа, на підлогу. Голова ішла обертом, я боявся, що мій подорожній набір знайдуть. Тієї миті я міг би натрапити на прощальну записку Ґолдінґа і не звернути на неї уваги; краще вже б дійсно у відпустку пішов — результат був би однаковий. На щастя, Не Здавайся пильності не втратив.
— Вам варто поглянути, сер,— пролунав його голос з-поза стосу документів.
— Що це?
— Схоже на щоденник Ґолдінґа.
Він передав зошита мені, і я перегорнув кілька сторінок: ділові зустрічі, терміни здачі документації, звичайний розклад бюрократа.
На сьогодні був тільки один запис: час і місце, але жодного імені — «6.30 p.m, новий храм».
— Р.ш.— це ж від латинської «post meridiem», тобто ввечері?
Я кивнув.
Двадцять п’ять
поглянув на годинник. Щойно минула шоста.Ще раз погортав сторінки щоденника. Майже поряд із кожною зустріччю стояло ім’я. Із ким же хотів побачитися Ґолдінґ о пів на сьому і чому біля храму? — Ходімо!
Я схопив кітель зі спинки стільця і кинувся до дверей.
Ми збігли сходами у двір і попрямували до гаражів із тильного боку будинку.
— Ось цей згодиться,— повернув я до старого Мерседеса-Сімплекса.
Металевий корпус автомобіля виблискував у вечірньому світлі.
— А ключ ви маєте? — запитав Не Здавайся.
— Він нам не потрібний,— показав я на отвір під ґратами радіатора.— Потрібно крутнути колінвал! Залізайте! — наказав я, витягуючи пускове руків’я.— Ця крихітка брикається, коли її починаєш заводити, і мені не хочеться, щоб вас понівечило.
Я повернув руків’я, двигун застукав, тоді загарчав, автомобіль ожив і підскочив не гірше за дикого коня.
Незабаром ми вже виїжджали через ворота палацу, прямуючи до мосту через Маханаді. На щастя, дорога була вільною, подекуди пленталися корови, траплялися вози. Я не міг позбутися відчуття, що людина, з якою збирався зустрітися Ґолдінґ, якось пов’язана із тим, про що він хотів зі мною поговорити. Чи прийде ця особа? Може, вона вже дізналася про зникнення бухгалтера, і сама налаштувалася втікати? У глибині душі я навіть плекав надію, що й сам Ґолдінґ прийде, що йому вдалося втекти від викрадачів і весь цей час він переховувався, чекаючи на цю зустріч. Адреналін зашкалював. Ми мчали запилюченою дорогою, сподіваючись дістатися до храму ще до половини на сьому.
Коли ми під’їхали, світло вже згасло. Я
