Необхідне зло - Абір Мукерджі
— Він пробиває череп Адгіра.
— Навіщо?
— Щоб душа могла звільнитися.
Полум’я трохи заспокоїлося. Плакальники на чолі з Пунітом продовжували кружляти навколо багаття. Підійшов священик і побризкав на згасаючий вогонь водою. Залишки води вилив на обвуглені останки, поворушив їх бамбуковою паличкою. Раптом він нахилився і двома пальцями витяг із попелу щось маленьке і чорне.
— Набхі,— пояснив Не Здавайся.— Пупок. Ми віримо, що він має особливе значення. В утробі він через пуповину поєднує нас із матір’ю, а після смерті, на багатті, де температура така висока, що плоть і кістки перетворюються на попіл, він чомусь не згоряє. Це дуже цікаво. Ми віримо, що він містить нашу сутність, і його потрібно повернути в землю.
Я дивився, як священик узяв пупок, обліпив його глиною і поклав до глиняного глечика. Передав його Пуніту, той узяв і увійшов у річку. Зупинився він, аж коли вода досягла рівня діафрагми, тоді відпустив глечик. Плакальники заголосили. Принц повернувся на берег, підійшов до помосту і приєднався до сановників, сівши на вільний стілець поруч із Фіцморісом. Такого я не очікував, але попереду для мене була ще більша несподіванка.
Одразу ж за ними, поруч із Емілі Кармайкл, сіла Енні.
Двадцять три
відійшов від Не Здавайся й кинувся крізь натовп до неї. Церемонія закінчилася, і гості почали розходитися по своїх екіпажах, тихенько перемовляючись, як то завжди буває на похоронах по всьому світу, яку б релігію не сповідували присутні.Пуніт розмовляв із Фіцморісом. Я відчайдушно намагався відшукати обличчя Енні, але її ніде не було видно.
За комірець скотилася цівка поту. Я зупинився й вилаяв себе, а серце стиснулося від чорного жаху, коли усвідомив, що все це мені могло примаритися. Спочатку прийняв коханку Адгіра за свою дружину, тоді побачив Енні, хоча знав, що вона має бути в Калькутті.
Та саме тут побачив, як вона прямує до автомобіля. Я з полегшенням зітхнув і, забувши про все, кинувся до неї. Дверцята автомобіля притримував водій в уніформі.
— Міс Грант! — гукнув я.
Вона обернулася, побачила мене і ледь помітно посміхнулася. Очі її заблищали. Це мене надзвичайно приваблювало.
— Капітане Віндгем!
— Що ви тут робите? — поцікавивсь я.
— Те ж саме, що й ви, гадаю. Висловлюю свої співчуття.
— Чому ж ви не прийшли на вокзал? Я вже вирішив...
Вона прикусила губу.
— Що ви вирішили, капітане?
— Що ви не поїдете.
— Чому? Бо не кинула все й не побігла за вами? Ви дійсно вважали, що я так і вчиню?
— Але ви тут.
Дурне зауваження, результат розчарування і полегшення та ще бог знає чого. Не встиг я і речення закінчити, як уже пошкодував.
— Я тут, бо мене запросила родина, а не ви. А тепер мушу вибачитись.
Вона повернулася.
— Стривайте,— схопив я її за руку.— Я не хотів... Просто не сподівався вас тут побачити. Приємна несподіванка.
Її погляд трохи пом’якшився.
— Як просувається розслідування? — тихо запитала вона.
— Погано. Віце-король наказує мені повернутися до Калькутти, а магараджа не дозволяє опитати головного свідка.
— Чому?
— Бо вона жінка з королівського палацу, а я чоловік. Проблема в тому, що я переконаний, що вбивство Адгіра планувалось тут, у Самбалпурі.
Вона замислилася над моїми словами, і обличчя при цьому в неї було таке, ніби вона вагалася, чи варто мене жаліти, немов розслідування поховали разом із Адгіром.
— Може, я чимось допоможу? — запропонувала вона.
Я мало не розреготався.
— Як?
— Ви жінку допитати не можете, а я можу. І з магараджею я вже зустрічалася. Якщо запитання ставитиму я, він може по-іншому поглянути на ситуацію.
— Ви серйозно?
Відповіддю на запитання можна було вважати вираз її обличчя.
— Так вам потрібна моя допомога чи ні?
Десять хвилин по тому я вже сидів на задньому сидінні її автомобіля, який прямував до готелю «Бомон». Не Здавайся мусив повернутися до палацу разом із полковником і почати допитувати покоївок.
Виявилося, що ще до того, як я їй зателефонував, Енні вже надіслала телеграму королівській родині, в якій висловлювала свої співчуття. Вони, своєю чергою, запросили її на похорон Адгіра. І прибуття її до Самбалпура було ще пишнішим за моє, бо подорожувати королівським потягом — це одне, а от королівським літаком — геть зовсім інше. Літака прислав принц Пуніт, і вранці вона прилетіла з Калькутти.
Енні відкрила маленьку пудреницю з люстерком і припудрилася.
— Ну, Семе, що ви рознюхали?
— Зовсім мало.
Вона клацнула кришечкою.
— Годі вам! Якщо потрібна моя допомога, доведеться розповісти більше.
Я вирішив бути чесним. І не лише тому, що вона мене попросила, а тому, що десь у глибині душі мені кортіло поділитися з нею і вразити її. Хоча у моїх досягненнях і не було нічого особливо вражаючого.
— Хтось у палаці підкинув принцу принаймні три листи, попереджаючи, що життя його в небезпеці. Місцева влада заарештувала жінку, яка винна в цьому злочині не більше за вас.
— Маєте якісь версії?
— Гадав, що маю, але чоловік, із яким я мусив поговорити, зник, а його будинок має такий вигляд, ніби його відвідали двійко розлючених японських самураїв.
Вона задумалася.
— З ким мені потрібно поговорити?
— Тобто якщо магараджа дозволить?
— Нехай, капітане Віндгем, вас це не хвилює,— сказала вона.— До того ж дозвіл мені важко буде отримати, якщо ви не скажете, із ким я мушу поспілкуватися.
— Із принцесою Ґітанджалі,— повідомив я.— Удовою Адгіра.
Побілена будівля готелю «Бомон» була схожою скоріше на океанський лайнер, який раптом опинився на березі за сотню миль від моря. Я допоміг Енні вийти з автомобіля, ми увійшли у фойє. Кахлева підлога, порожні стіни, і в одному кутку стіл і стільці, які явно бачили кращі часи. На столі спав занедбаний кіт.
— Дякую за компанію, Семе,— сказала вона.— Я зустрінусь із магараджею увечері. Спробую з ним поговорити. Як із вами зв’язатися?
— Що?
— Де ви зупинилися?
— Якщо чесно,— відповів я,— не знаю. Краще передайте повідомлення через полковника Арору з палацу.
Ми попрощались, і я простежив за нею поглядом. Вона неквапливо піднялася сходами. Раптом мені сяйнула думка.
За конторкою
