Необхідне зло - Абір Мукерджі
— Чому саме він присвячував свій час? — запитав я.
— Пропозиції віце-короля вступити в Палату принців, наприклад,— відповіла вона.— Аді був рішуче налаштований проти цього, незважаючи на тиск із боку Міністерства у справах Індії і його власних міністрів. Британці йому не дуже подобалися.
— Окрім вас, звісно?
Вона посміхнулася.
— Іноді мені здається, що Аді залицявся до мене, щоб укотре дошкулити британцям. І я його не звинувачую. Ви знаєте, що за нами стежив Скотленд-Ярд?
— Невже?
— Так. Минулого року по дорозі до Санкт-Морица ми зупинились у Парижі. Аді бездоганно володів французькою. Там він домовився зустрітися з індійцями з Берліна. Вони хотіли, щоб він підтримав їхню кампанію за незалежність Індії. Весь час, що ми там були, Аді був переконаний, що за нами стежать. Він навіть показав мені одного чоловіка, який принаймні двічі вечеряв у тих же ресторанах, що й ми. Аді казав, що чолов’ягу видав його костюм. Лише, мовляв, англійські поліцейські носять костюми від «Мосс Брос» у французьких Альпах.
Це вже цікаво. Не стільки костюм, скільки підозри Адгіра. Звісно, це ще не доказ, що за ними дійсно стежили, і були то, певне, не офіцери Скотленд-Ярду, а агенти військової розвідки, але така ситуація цілком можлива. Індійські політичні агітатори — ось головний інтерес військової розвідки. Якщо вони стежили за Адгіром у Європі, то могли встановити зв’язок і з «Відділом Н» в Індії, і це пояснює присутність майора Доусона на вокзалі в Говраху кілька днів тому.
— Чим іще він займався?
— Були ще алмазні копальні, звісно. Англо-Індійська діамантова корпорація усюди встромляла свого носа. Один із їхніх директорів майже оселився в цьому готелі, провів тут останні шість місяців. Аді каже, що вони збиралися зробити пропозицію.
— Не знаєте, чи збирався він продавати?
— Якщо ціна буде доброю.
— А релігією Його Високість цікавився? — запитав я.
— Наскільки мені відомо, ні,— знизала вона плечима.— Релігія його не дуже приваблювала. Йому вистачало й того, що люди вважали його божеством, але сам він у це не вірив. Релігійне життя королівства — парафія його мачухи, першої магарані. Вона дуже побожна. Важко навіть уявити, що магараджа одружився з такою жінкою.
Лишилося одне запитання, якого я так уникав. Важко було запитувати про це жінку в жалобі, але вибору я не мав. Я зібрався з духом.
— Чи не знаєте, хто міг би бажати смерті ювраджу?
Вона підняла на мене очі.
— Хіба це не зрозуміло?
— Будь ласка, скажіть і мені, міс Пемберлі.
— Авжеж його брат Пуніт. Тепер, коли на шляху не стоїть Адгір, законними спадкоємцями магараджі залишаються він і малий принц Алок. Пуніт є першим у черзі на престол. Враховуючи поганий стан магараджі, він посяде на нього ще до Різдва.
Пуніт очолював список підозрюваних, особливо відколи полковник Арора повідомив, що після вбивства брата принц не побажав скасувати полювання. І, як вважає Не Здавайся, мотив у нього також вагомий. Та все одно робити висновки ще зарано.
— А дружина Адгіра? — поцікавивсь я.— Як вона ставилася до того, що він стільки часу проводить із вами?
Вона підняла одну руку й почухала мочку вуха.
— Навіть не знаю,— відповіла.— Із того, що мені розповідав Адгір, відомо, що вони одружилися, коли були ще зовсім дітьми. Він казав, вона змирилася з роллю принцеси в королівському домі Самбалпура і з усим, що з цього випливає: з пурдою, наложницями, навіть із прокляттям. Ви ж чули про це прокляття?
Я кивнув.
— Отже, ви не вважаєте, що вона мала причини для вбивства чоловіка?
— Може, якби вона була англійкою, капітане. Але, наскільки мені відомо, її влаштовувало власне становище.
— А жінку на ім’я Шрейя Бідіка знаєте? — запитав я.
— Авжеж. Ми разом працювали в школі. Запевняю вас, до смерті Адгіра вона аж ніяк не причетна.
— Ви в цьому впевнені, міс Пемберлі? Міс Бідіка сама зізналася, що не є великою прихильницею королівської родини. Вона б не проти була побачити, як їх скинуть.
Жінка на мить замислилась. А коли відповіла, відчувалося, що вона намагається добирати слова.
— З міс Бідікою ми знайомі вже більше року. Це правда, ми мали певні розбіжності щодо королівської родини, але...— Вона замовкла.
— Які саме розбіжності?
— Щодо цінності магараджі і його родини для народу Самбалпура. Шрейя нарікала на їхню екстравагантність: наложниці, коштовності, марнування часу. А тим часом їхні підлеглі, селяни, ледь виживають, щодня балансують між життям і смертю. Але вона не бачила добра, яке зробила королівська родина. Налагодили зрошення, провели електрику, побудували школи... Ви здивовані, капітане? Можу додати, що королівська родина має складні і глибокі стосунки зі своїми підлеглими. Вони розкошують, але мають певні зобов’язання щодо свого народу; і до цих зобов’язань вони ставляться дуже серйозно. А Шрейя... Вона може бути ким завгодно, але не вбивцею. До того ж...— Голос її затремтів.
— До того ж що, міс Пемберлі?
Вона завагалася, знову витягла зі схованки хустинку, але цього разу піднесла її до губ. Щось у погляді її змінилося. Вираз болю замінило дещо інше: рішучість.
— Шрейя знала про наші стосунки з Аді.
— Ви про це з нею говорили?
Вона кивнула.
— Самбалпур — маленьке місто. Мені потрібно було з кимось поговорити, а Шрейя так уважно слухала. Вона порадила мені прислухатися до свого серця. Тож бачите, капітане. Я не вірю, що вона причетна до вбивства Аді. Це вас дивує? Що я довірилась місцевій жінці, хоча при дворі так багато англійок?
Сьогодні мало що здатне мене здивувати. Вона випробовувала мене, хотіла побачити, що я за англієць: той, хто вважає ставлення до індійців як до рівних
