Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

Безперечно, Слівінська хотіла звернути увагу начальника саме на цей документ. І зробила це тактовно, не завдаючи удару його самолюбству. Бувши нею, хтось інший, напевно, чванився б, а може, і розпустив би плітки не лише в комендатурі, але й у воєводстві, яке вайло цей Зайончковський.

Майор з теплотою думав про дівчину. Розумна, тактовна, та й, що там говорити, цілком пристойна. Здається, ще й безкорислива. Набагато безкорисливіша, ніж ті жінки, з якими старий парубок досі мав справу. Як чемно підштовхнула його на правильний шлях у тому розслідуванні. Інша, бувши нею, намагалася б приписати собі заслуги у справі «абеткового вбивці».

Майор узяв чистий аркуш паперу й заходився робити на ньому різні написи, різні літери. Все збігалося. Злочинець був не такий геніальний, як усі тут про нього думали. Справді, той трюк із зміною способу вбивства дуже ускладнив справу, особливо попервах. Але те, що зробив перед убивством, ніяк не свідчило про аж надто великий розум і винахідливість. Переважна більшість фальсифікаторів діє так, а не інакше, і методи ці відомі поліції світу вже багато століть.

Майор підвівся з-за столу й пройшовсь у шкарпетках до вікна. Побачив Барбару — дівчина сиділа навпроти шевця й щось йому розповідала, при цьому жестикулюючи. «Певно, — подумав майор, — описує йому, як то її начальник ходить кабінетом без черевиків».

Зайончковський побачив, що швець поклав уже відремонтовані черевики й потягся до щітки, аби почистити, та дівчина була спритніша. Вхопивши черевики, сміючись, вибігла з майстерні.

В цей момент почувся стукіт у двері, майор шугонув од вікна, зайняв місце біля столу, якомога далі ховаючи босі ноги, й озвався.

— Прошу!

Зося просунула крізь двері голову:

— Телефонував начальник.

— Хоче зі мною побалакати?

— Ні. Просив, щоб ви, пане начальник, зараз до нього приїхали. Там має бути нарада про збирання цукрових буряків і транспортування на цукровий завод. Начальник сказав, що без допомоги міліції тут не обійтись, і тому просив якнайшвидше прибути до будинку Народної ради.

— Треба було сказати, що приїду, як тільки матиму черевики.

Зося не могла втриматись од сміху.

— Про черевики я не казала, — пояснила вона, — але сказала, що передам вам і що ви зараз туди поїдете.

— В шкарпетках? — знову почав злитися Зайончковський. Але й удружила йому та Слівінська!

Зося розреготалася. Вона уявила собі сценку, як її шеф уходить до залу засідань без черевиків у самих лише попелястого кольору в білу смужку шкарпетках. Зате в парадному мундирі.

— Та не зліться, — нарешті вимовила вона, трохи себе опанувавши. — Бася повинна ось-ось повернутися.

— А чому її ще немає? Адже я з вікна бачив, як забрала мої черевики.

Ніби на оклик, до кабінету ввійшла Слівінська, тримаючи в руках черевики шефа.

— Ну, нарешті! — зраділа Зося. — Я думала, що майор мене вб’є. Чого ти так довго?

— Мусила ще їх почистити, — пояснила Барбара.

— Дякую, — буркнув Зайончковський, з величезним задоволенням узуваючи черевики, які добряче йому послужили. — Надалі прошу не дуже цікавитись моїм одягом і взуттям.

— За свої добрі помисли жодного вдячного слова я не почула у відповідь, — відповіла Барбара, вдаючи, нібито має заплакати. — Наступного разу й слова не скажу, хоч би вам, пане майоре, й пальці з черевиків виглядали.

— Машину!

— Машина чекає внизу, — відказала Зося. — Водій уже знає, куди їхати.

Начальник вибіг із кабінету. Дівчата пирснули сміхом, якого вже не треба було стримувати.

— Перемога!

18.

Я також був чесною людиною

— Коли збираєтесь його затримувати? — спитав майор Станіслав Зайончковський лейтенанта Слівінську.

— Сьогодні, — відповіла лейтенант Слівінська. — Десь о дванадцятій дня.

— Будьте обережні. У нього зброя і йому вже нема чого втрачати.

— Та вже якось дамо собі раду, — відповіла Барбара, сповнена оптимізму.

— Чи знаєте ви, що за майстернею є ще одне приміщення? Двері його виходять на подвір’я. За флігелем є маленький палісадник, відгороджений од сусіднього обійстя низьким плотиком. У ньому — велика діра. Через неї можна легко пролізти на вулицю Марії Конопницької.

Барбара здивовано глянула на шефа. Їй здалося, що таємницю «алфавітного вбивці» знає лише вона. А начальник, виявляється, теж знав, хто саме та людина, ще й, крім усього, прекрасно орієнтувався на місцевості — ліпше, ніж вона.

— То ви все знаєте?

Зайончковський розсміявся.

— Молоді офіцери завжди припускаються однієї помилки — вважають своє начальство дурнішим від себе. Та це з часом минає. В міру збільшення зірочок на погонах. І в вас це мине.

— Перепрошую, — мовила Слівінська. — Я справді ніколи так не думала, однак вважаю, що ви цього разу нічого не зауважили.

— Признаюсь: не знав аж до того часу, поки ви поклали мені на стіл документи, в яких був висновок про результати розтину тіла Вінцентія Адам’яка. Доктор Нівінський дістане від мене по пиці, як і належить. Мусив відзначити, що, з огляду на задню ліву рану під лопаткою, стає цілком зрозуміло, що злочинець — лівша. Такого удару правою рукою завдати не можна. Звичайно, це зовсім не применшує того, що ми — роззяви. Передусім — я.

— Я також. Стільки разів перечитувала ті папери і нічого не помітила.

— Коли ви помітили моє зауваження про цю дрібницю, все решта стало само собою зрозумілим. Я не орієнтуюсь у всіх деталях слідства так, як ви, але часом і сліпа курка знаходить зернину.

— Пане майор, не будьте таким скромним, я справді дивуюся вам. Адже я лише поклала папку на стіл і жодним словом не прохопилася, що в ній слід перечитати протокол розтину трупа. Папка лежала на моєму столі два місяці, та я сама в ній нічого цікавого не знайшла. І раптом усвідомила собі справжній стан речей.

— Ви геній! — посміхнувся начальник.

— Ой, перестаньте! — вигукнула дівчина, хоча й не розгнівалась на комплімент. Навпаки, їй було приємно почути його саме з вуст Зайончковського — людини, яка колись так неприязно вітала її в Забєгові.

— Ще раз попереджую, будьте уважні! — застеріг начальник. — Він має пістолет, а, значить, вам потрібна буде охорона. Дозволите мені цим зайнятися?

— Так точно! — виструнчилась дівчина, стримуючи сміх.

Того