Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

— Що сталося?

— Я знаю, хто «абетковий убивця».

— Хто?

— Могла б навіть сьогодні його затримати. Проте мушу перевірити кілька дрібниць. Зараз відправляю ще деякі телеграми. Щонайдовше за три дні справу буде цілком завершено.

— Так як у випадку з Ковалевським, — скептично усміхнувся майор.

— Дозвіл на його затримання давала не я.

— Годі нам сперечатися! — Начальник добре знав, хто винен у тому, що допустилися такого ляпа. — Може, розповісте мені докладніше про своє сенсаційне відкриття?

— Воно справді сенсаційне, — вдала дівчина, ніби не чує іронії в словах начальника. — Якою ж я була дурненькою, що не здогадалась про це раніше. Правда лежала на моєму столі, як на долоні. А ми тим часом придумували найнеймовірніші гіпотези і шукали злочинця аж у Нисі.

— Скажіть же мені, хто це?

— Ні, — мовила Слівінська, — якби я зараз назвала вам його прізвище, ви б не повірили й попросту мене висміяли.

— Мені здавалося, начальник має право знати, що роблять його підлеглі, — зауважив майор лагідним тоном.

— Дуже прошу, ще три, може, навіть два дні терпіння. — Голос дівчини раптом став ласкавим. — Якщо помилюсь — не переживу такої ганьби. Всього два дні. Добре, майоре?

Слівінська по-дитячому, наче до молитви, склала руки. Зайончковський сам собі відзначив, що в цей час вона до дідька гарна, а цим рухом зовсім знезброїла його. Він засміявся:

— Кінець світу. Ну, що з вами робити? Хоч як це важко, почекаю ще два дні. Ви мене так рознервували... Зосю, кави! — гукнув крізь двері, які Барбара, забувши тутешні традиції, щільно зачинила.

— Майоре, я сама зроблю вам, спеціальну, — озвалася Барбара. — Дістала знаменитої угорської кави — товаришка привезла з Будапешта. Хвилинку...

Барбара вибігла з кабінету, а Зайончковський не знав, гніватись на неї чи сміятися.

За кілька хвилин вона з’явилася з філіжанкою ароматного напою, поставила перед начальником. Вже збиралася вийти, коли ніби випадково глянула під стіл.

— Майоре! — скрикнула вона, — що з вашими черевиками?

— Як то, що? — Офіцер подивився на свої черевики, але не побачив на них нічого надзвичайного.

— Зніміть-но їх на хвилинку, прошу вас.

Зайончковський мимоволі виконав прохання. Барбара Слівінська майже видерла взуття з його рук.

— Де ж то бачено — такий елегантний чоловік, а підбори геть постирані!

— Я завжди їх стираю. Все життя. Ходити інакше вже навряд чи навчуся.

— Як же можна до такого стану доносити взуття?! Ще трохи — й доведеться викинути на смітник.

— Звичайно, трохи стерлися, — майор простяг руку, щоб забрати свої черевики, — віднесу їх у ремонт.

— Зараз ми це зробимо швидше... — Барбара завбачливо відступила на два кроки й сказала секретарці: — Зосю, люба, скоч до шевця. Нехай усе відкладе й хутенько відремонтує ці черевики. Скажи, що то нашого начальника.

Очевидно, Зося була втаємничена в плани Слівінської, бо сама, без виклику ввійшла до кабінету. Спритно вхопивши черевики, як дідько душу, не встиг Зайончковський і зігнути, вона вибігла.

Минуло добрих п’ятнадцять секунд, поки до майора, якому заціпило від здивування й злості, повернувся дар мови.

— Що це означає? — закричав він.

— Як то, що? — невинним голосом відказала Барбара. — Не досить, що дбаю про свого шефа, то він на мене ще й гримає. В таких черевиках ви, пане, могли б упасти й зламати ногу. Я просто-таки дивуюсь, як ви могли в них ходити.

— А що ж мені робити? — Зайончковський пройшов кімнатою в самих шкарпетках.

— Ой, майоре, немає ніякої трагедії. Не довше як за півгодини відремонтоване взуття буде вам повернуто.

— За півгодини, — розпалювався Зайончковський, — а до того начальник міліції виконуватиме службові обов’язки босоніж? Бракує лише, щоб сюди зайшов перший секретар і побачив, які порядки панують у комендатурі міліції. Або ще ліпше — щоб хтось мене у якійсь невідкладній справі запросив до себе. Я вже навіть уявляю, як через увесь коридор марширую в самих шкарпетках.

Барбара пирснула. Картина, звичайно, була б неординарна.

— Добре вам сміятися, — сердивсь і далі Зайончковський, — ну й послугу ви мені зробили! Хай би вас обох дідько взяв!

— Дорогий майорчику, — знову пустила в хід непереборну зброю жіночого кокетства Барбара. — Замість того, щоб гніватись на бідну дівчину, яка від щирого серця хотіла б вам небо прихилити, повертайтеся до перерваної роботи. Ввесь той час, поки взуття буде в ремонті, ми з Зосею, як левиці, стерегтимемо, щоб ніхто не вдерся до цього кабінету.

— Зараз у мене не той настрій, аби братися за писання рапортів.

— Ви навіть не спробували моєї кави. А я так старалася!

Зайончковський нарешті повернувся до свого крісла, одним духом проковтнув уміст невеличкої філіжанки й мимоволі визнав:

— Чудова!

— Зробити ще одну?

— Дякую, не треба. А то знову щось вигадаєте.

— Бачу, нічим вас не можу задобрити. Тоді побіжу й сама простежу за шевцем, щоб якнайшвидше перемонтував ті нещасні черевики.

Слівінська вийшла з кабінету, знову зачинила по собі двері й розсміялася вголос. Найгірша частина задуманого плану була позаду. Гнівом гарячкуватого начальника вона зовсім не переймалася. Навпаки, була собою дуже задоволена й без будь-якого страху вдруге вдерлася до лігва лева.

— Зараз побіжу до шевця, — мовила вона, — а тим часом, аби ви, майоре, не нудилися, погортайте ось це. — Барбара поклала перед начальником грубу стару теку й хутко вибігла з кабінету.

Зайончковський з подивом гортав папери, що лежали перед ним. Бо й так знав їх чудово. Адже сам писав на теці: «Розслідування вбивства Вінцентія Адам’яка».

«Що все це значить? Що та дівка виробляє? Чи вже геть здуріла?» Правда, Зайончковський на неї вже й не гнівався. З непідробною цікавістю чекав дальшого розвитку подій. Він почав заново переглядати матеріали теки. «Чи вона принесла мені її просто так, без будь якого умислу?» Спочатку повідомлення про злочин, потім — рапорт офіцера, посланого туди, де знайдено тіло вбитого. Протокол слідчої групи з місця злочину. Знімок, зроблений міліцейським фотографом. Розтин тіла...

Тут офіцер зупинився. Перечитав документ від початку до кінця, тоді ще раз. Безперечно, лікар припустився невеликої помилки — з самого початку не поставив правильного діагнозу. Але ж решта працівників міліції, через чиї руки проходив той аркуш