Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

О другій годині пополудні я зійшов сходинками готелю «Паккард». День був похмурий і невеселий, які рідко трапляються в Гавані. Чорні хмари, що застили сонце, ніби зодягли в жалобу високі будинки, а на обличчях у перехожих, котрі поспішали на роботу, відбивався легкий смуток довколишнього.

Заглибившись у думки про тендітне тіло Лю-мей, я попрямував до ресторанчика Ісайаса. Лю-мей гідна була того, щоб згадувати про леї. Вона була гарна, розумна. А я — бовдур або майже бовдур. Якоїсь миті я, певно, заснув. Глибоким сном заснув, бо, коли прокинувся, Лю-мей уже зникла, а моя кімната мала ледь помітні сліди обшуку.

Близько третьої я під'їхав до будинку Каїти. Сходи були такі ж брудні, як і тоді, коли я вперше піднімався ними. Стоячи перед дверима, я кілька разів постукав у них щиколотками пальців. Відповіді не було. Я озирнувся; у коридор виходило ще двоє дверей: одні напроти, а другі поруч, але мешканці тих кімнат також не реагували на мій стукіт. Спробував свою першу відмичку. Не вийшло. Спробував другу. Зі сходів почувся тихий звук кроків, я сховав свою в'язку і знову став стукати.

— Що вам потрібно? Чого шукаєте?

Я повернувся, дещо здивований. Голос у старої був різкий, мов у пилки по сухому дереву. В руці мала ключ, а піц пахвою згорток брудної білизни.

— Каїта поїхала… зникла. — Ті кілька зубів, які ще зостались у неї в роті, були у землисто-сірих плямах. — І не питайте мене, куди поїхала. Я не знаю і не цікавлюсь тим.

Вільною рукою вона відімкнула суміжні двері і, не обертаючись, грюкнула ними перед моїм носом. Я знову почав відмикати двері.

Маленька квартирка Каїти виявилась на диво охайною, коли порівняти із загальною занехаяністю будинку. Тут усе було на своєму місці. Порядок, який панував, свідчив про перевагу її професійних навиків над особистими звичками. Єдиним дисонансом звучав передвиборний плакат, що висів на стінці у вітальні і зображував погрудний портрет усміхненого сенатора Раміреса. Я терпляче обстежив усю обстановку, та не знайшов нічого, що привернуло б мою увагу. Тоді пройшов до спальні. У шафі було небагато одягу, а шухляда для взуття зовсім порожня.

Під ліжком стояла тільки пара пантофель. На нічному столику лежала пачка плакатів меншого розміру; на них також зображено сенатора зі своєю «відвертою усмішкою». Годі сумніватися, хто саме був кандидатом Каїти на виборах.

Я повернувся до вітальні, сів і закурив, щоб трохи помізкувати. Потім різко підвівся, вийшов у коридор і замкнув двері. Тепер я міг сміливо закластися, що саме сенатор уніс суму застави за Каїту.

Тільки-но виїхав на Центральну автостраду, пустився дощ. Позаду лишалася Гавана з її залізобетонним громаддям, гамором та кіптявою, зі злиднями й лихом на її дні.

Мій автомобіль пролітав кілометр за кілометром. Так само несподівано, як почався, дощ через півгодини вщух. У цей час сіреньке сільце Кайміто, розташоване біля самої автостради, перетворилося вже у маленьку цятку, від якої я віддалявся зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів на годину. З такою ж швидкістю, природно, наближався до району розташування виборчої штаб-квартири сенатора. Там передвиборна пропаганда була в розпалі; плакати, що зображували його щиру посмішку, муляли очі на всіх найпомітніших місцях: на деревах, напівзруйнованих стінах, парканах…

Я проїхав по селу головною вулицею; навколо бруд і злидні. Каїтин будинок стояв, як мене повідомили, майже в самісінькому кінці курної вулички. Його каркас із дощок з черепицею ще якимсь дивом не впав, а на фасаді — передвиборний плакат сенатора: Бажаєте мати вулицю, системука-налізації і школу? Голосуйте за сена-тора. Під цими словами великий портрет з усміхненим обличчям. А під портретом: Грегоріо П. Раміреса. Я двічі хряпнув великим дверним кільцем. З дверей вийшла якась стара. Я спитав її про Каїту, але вона не встигла відповісти мені. Сенаторові поплічники діяли чітко і вправно. Його посіпака Томас двічі просигналив мені клаксоном свого лімузина. «Сенатор бажає стрітися з вами», — гукнув. Стара зачинила двері в мене перед носом. Я обернувся й сів у його машину між двох гевалів.

За кілометр після виїзду з села Томас спрямував свій лімузин на бруковану ділянку шляху, що пролягала поміж двома рядами високих пальм. При в'їзді на неї стояло двоє селян, а там, де закінчувалася бруківка, видно було літній будиночок сенатора.

Збудовано його недавно, проте в стилі другої половини дев'ятнадцятого сторіччя. В селі, як і в місті, сенаторові жилося непогано.

Ми проминули кілька кімнат і коридор, звідки вийшли на свого роду терасу, вельми багатолюдну, яка виходила на північ.

Сенаторові друзі з насолодою проводили день на селі. Дехто грав у більярд на великому столі, оббитому оксамитом; інші палили гаванські сигари і бесідували на політичні теми; решта кружляли біля свого боса, наче рій мух навколо медяника.

Побачивши нас, сенатор кинув на Томаса промовистий погляд, подавши йому якийсь знак. Потому ми пройшли крізь двері ліворуч до просторого затишного кабінету, з кріслами, пообиваними шкірою, з великим письмовим столом у кутку, я швидко усеце оглянув. Кімната перевантажена тією розкішшю про людське око, яку, видно, так палко любив сенатор Рамірес. Я відкрив коробку гаванських сигар, узяв одну і запалив. Потім зручно вмостився в кріслі. Томас не заперечував. Після нашої останньої зустрічі в сенаторському особняку пихи в нього помітно поменшало.

Сенатор зайшов у супроводі нашого спільного друга — свого імпресаріо.

— Говоритиму коротко, Аресе, — мовив сенатор без передмов. Він стояв, спираючись на письмовий стіл. Я повільно випустив блакитнуватий дим сигари. — Досі виявляв терпимість, — провадив він далі,— та, либонь, не повинен був так поводитись. Ви забули, що першої-ліпшої хвилини можу вас розтерти в порох! —