Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— Ні. Швидше я перед вами в боргу.
— Гаразд. Тоді я цим скористаюся. Чому місіс Бранер вирішила розіслати цю книжку?
— Не знаю. — Лон знову відсьорбнув з чарки і, перше ніж проковтнути коньяк, з насолодою почав перекочувати його в роті. — Либонь, з почуття громадянського обов'язку. Я сам купив п'ять примірників і розіслав людям, які мають її прочитати, хоча, певно, й не мають бажання цього робити. А один мій знайомий розіслав тридцять примірників замість різдвяного подарунка.
— Вам відомі які-небудь особисті причини, з яких місіс Бранер може ставитися вороже до ФБР?
— Ні.
— Може, вам доводилося чути якісь натяки чи здогади?
— Мені не доводилось. Але вам, очевидно, доводилось. Послухайте, містере Вулф, між нами кажучи, хто хоче вас найняти? Коли б я це знав, то, мабуть, зміг би повідомити вам якийсь факт чи два.
Вулф знов наповнив свою чашку й поставив кавник на місце.
— Може, мене ніхто й не найме, — промовив він. — А якщо хтось і найме, то, найпевніше, ви ніколи не довідаєтесь, хто саме. Що ж до фактів, то я сам знаю, що мені треба. Мені потрібен список усіх справ, над якими останнім часом працювали й досі працюють агенти ФБР у Нью-Йорку та в околицях міста. Ви можете дістати мені такий список?
— Чорта з два! — усміхнувся Лон. — Я саме подумав… Ні, хай йому біс, це неймовірно! Знаєте, я подумав чи, швидше, запитав себе: чи не хоче, бува, Гувер, щоб ви попрацювали на нього в зв'язку з місіс Бранер? Оце б вийшла статейка! Та якщо ви… Хай йому біс! — Він примружив очі. — А може, вам теж кортить виконати громадянський обов'язок?
— Ні. Може, я не візьмуся за це навіть приватно. Я ще думаю, що робити. Ви знаєте, де я можу дістати такий список?
. — Ви його не дістанете. Звичайно, дещо з діяльності ФБР зрештою стає відоме широкій громадськості — як, скажімо, історія з викраденням цінних експонатів у Природничому музеї чи випадок зі зникненням банківської вантажної машини з півмільйоном доларів дрібними купюрами біля церкви на острові Джерсі. Але багато чого для широкої публіки залишається таємницею. Адже ви самі читали ту книжку. Чутки, звісно, всякі ходять, чутки ходять завжди, але публікувати їх не можна. Вони вас цікавлять?
— А чого ж. Особливо, коли йдеться про щось підозріле чи навіть не передбачене законом. Є щось таке?
— Звичайно. А то яка ж рація говорити про те, що не викликає підозри? — Коуен глянув на годинник. — У мене ще двадцять хвилин. Якщо ви наллєте мені ще трішечки коньяку і ми вмовимось, що ця розмова залишиться між нами, і якщо ви справді прагнете того, про що говорите, то я залюбки допоможу. — Він подивився на мене. — Тобі буде потрібен записник, Арчі.
Хвилин через двадцять його чарка була знов порожня, я заповнив п'ять сторінок у записнику, і Лон пішов. Не можу розповідати про все, що було на тих п'ятьох сторінках, бо використали ми з того вельми небагато, до того ж дехто зі згаданих там людей навряд чи належно оцінить мої старання.
Коли я провів Лона й пішов до кабінету, думки мої були заполонені Вулфом, а не тим, що було в записнику. Невже він справді серйозно подумає взятися за цю справу? Ні. Це неможливо. Він просто зволікає час і, звичайно ж, намагається мене подражнити. Вся річ у тім, як я до цього поставлюсь. Він, певно, тільки й жде, щоб я скипів. Отож, переступивши поріг, я рушив до свого столу, вишкірив до Вулфа зуби й зі словами: «Позабавлялися, що й казати!» — вихопив із записника ті п'ять сторінок, розірвав їх навпіл, склав і вже хотів був розірвати ще раз, на четверо, коли Вулф гримнув:
— Стійте!
Я здивовано повів бровою. На Вулфа це було не схоже.
— Даруйте, — мовив я цілком щиро. — Залишите на згадку?
— Та ні. Сідайте. Я сів.
— Може, я чогось не зрозумів?
— Не думаю. З вами таке рідко буває. Гіпотетичне запитання: коли я признаюся, що вирішив прийняти ці сто тисяч доларів, що ви на це скажете?
— Те, що ви вже сказали: безглуздя.
— Це зрозуміло. А ще що?
— Все, що я думаю?
— Так.
— Я б вам порадив продати будинок з усією мізерією і піти до якої-небудь приватної божевільні, оскільки ви явно вижили з розуму. Якщо ви, певна річ, не надумали її обдурити і просто прибрати до кишені ті гроші.
— Ні.
— Тоді ви таки з'їхали з глузду. Ви ж бо самі читали ту книжку. Нам не дадуть навіть підступитися до цієї справи. Адже треба зробити надто багато, щоб нарешті дістати змогу заявити ФБР: «Припиніть!» — і таки добитися цього. А таке понад нашу спромогу. Бо тільки наробити галасу — це нічого не дасть. Ту кляту ватагу треба загнати в глухий кут! Вивести її на чисту воду! Ну гаразд, припустімо, ми візьмемося за справу. Виберемо одну з цих історій, — я постукав пальцем по розірваних аркушах із записника, — і спробуємо щось зробити. І з того самого дня, хоч би коли я вийшов з дому, мені доведеться гаяти весь свій час на те, щоб позбутися «хвостів», до того ж вельми досвідчених. Кожен, хто буде хоч якось причетний до цієї історії, не оббереться лиха. Наш телефон підслуховуватимуть. Як, зрештою, й інші телефони, наприклад, міс Роуен, Саулів, Фредів, Оррі, — байдуже, помагатимуть вони нам чи пі. І, звісно ж, Паркерів. ФБР, мабуть, зробить спробу підтасувати проти нас факти, а може, обійдеться і без цього. Та коли вже вони сфабрикують фальшиве звинувачення — о, воно вийде в них на славу! — мені доведеться ночувати тут. Вікна та двері, навіть якщо їх узяти на ланцюжки, — для тих людей суща дрібниця. Вони читатимуть усю нашу пошту. Я не перебільшую. До чого саме вдатися з усього цього, для них залежатиме від обставин. Але вони
