Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Заждіть, — підношу я руку. — А чому ж він, по-вашому, покінчив життя самогубством?

— Чому?

Катине обличчя набуває таємничого виразу. Вона довірливо схиляється до мене й шепотом, який можна було б почути і в центрі міста, каже мені на вухо:

— Якщо ви хочете знати мою думку, то це не самогубство, а вбивство…

Сповнений вдячності, я, в свою чергу, схиляюсь до жінки й так само довірливо пошепки запитую:

— А чи не ви вчинили його?

Катя здригається, наче ошпарена:

— Чи не я?..

— А хто ж?

— Баєв, хто ж іще! Весь квартал знає, що дружина Баєва плуталась з Мариновим заради всякого закордонного ганчір'я та іншого непотребу, і вони з Мариновим не могли терпіти один одного, і… я ще раніше хотіла вам сказати, але вже почала була забувати: цього ранку Баєв, здається, щось шукав у кімнаті Маринова.

— Звідки «здається»?

— Хіба ж ви не знаєте, що його тіло виявили ми вдвох із жінкою, яка прийшла збирати гроші за електрику. Вона вирушила по квартирах ще з сьомої години, а Маринов завжди залишав мені гроші, щоб його не будили, а цього разу забув залишити, і ми з тією жінкою піднялися вгору й постукали, а що ніхто не озивався, натиснули на клямку, бо двері були незамкнені, ввімкнули світло, і я встигла побачити скрізь скляну стінку зимового саду спину Баєва, який щойно вислизнув, і можу поклястися, що це була спина Баєва, він був у літньому пальті в клітинку, я добре бачила його при світлі лампи, незважаючи на те, що він квапився дременути…

— Отже, ніхто інший, як Баєв.

— Баєв. Я певна, що він. Проте, якщо ви хочете знати мою особисту думку, можливо, що й Димов.

— Невже Димов?

— Так, Димов. Вони, Маринов і Димов, також не терпіли один одного, хоч іноді й грали в нарди, але то була тільки сварка — Маринов гадав, що може наказувати Димову, наче Димов і досі був його прислужник, а не відомий адвокат…

— Чи грали вони в нарди учора ввечері?

Жінка мовчить. Її обличчя стає хитрим:

— Я не чула.

— Ваша кімната якраз під кімнатою Маринова. Невже вам не чутно, що робиться вгорі?

— Чутно лише, коли здіймають гамір.

— А що ви чули ввечері?

— Нічого.

— Голоси, кроки — нічого?

— Я нічого не чула, зовсім нічого, поки не заснула. Я, знаєте, рано лягаю.

— Хто ще мешкає тут, унизу?

— Багато людей… Ось тут, за ширмою, спить Жанна, моя племінниця. Он там у двох кімнатках мешкають інженер Славов і лікар Колев, гарні хлопці, скромні й працьовиті…

— Заждіть, — знов я підношу руку. — Де ваша племінниця? Може, вона щось чула.

— Та ні, не чула, це я вам гарантую, бо ввечері її взагалі не було. Вона ночувала у подруги. А Славов і Колев на роботі. В такий час усі на роботі. Лише Баєва, можливо, вдома. Такі, як вона, не мають іншої роботи, окрім як доглядати за нігтями й сварити між собою людей…

Гаразд, кажу я собі. Почнемо з Баєвої. З фатальної жінки, яка сварить між собою людей.

З полегшенням залишаю водоспад, що й досі гримотить за моєю спиною, перелічую сходинки в зворотному напрямку, опиняюсь знову в напівтемному холі й стукаю в перші двері.

До речі, стукати в двері — це одне з найзвичайніших, хоч і не найулюбленіших моїх занять. За кількістю дверей, перед якими мені доводилося стирчати, я можу позмагатися з листоношами будь-якого столичного району, разом узятими. Дехто з моїх колег навіть вважає, що я трохи захоплююсь цим і що доцільніше викликати людей до себе в кабінет, — це дає ті самі наслідки, що й блукання містом. Але я вперто залишаюсь при своїй думці, попри всі гіркі наслідки для мого особистого бюджету, зокрема щодо графи «Взуття і його ремонт». Будь-яка особа, ізольована в моїй канцелярії, завжди довіряє мені набагато менше, ніж у звичайній для неї обстановці. А крім того, яка користь забирати у людей час, коли тобі саме за те й платять, щоб ти марнував свій власний час. А втім — годі відступів, властивих авторам, які прагнуть більшого гонорару.

Отже, як я, здається, вже казав, стукаю у двері Баєвих. Двері одразу ж відчиняються. В цьому будинку, либонь, усі чатують під дверима. Переді мною — Дора Баєва, фатальна жінка. Загалом непогана, якщо не зважати на зайвий грим. Помада й туш — це ще нічого. Але ці сині повіки… А чому, наприклад, не зелений ніс?

— Товариш із міліції, чи не так? — починає співати Баєва, і це позбавляє мене необхідності лізти в кишеню за посвідченням. — Саме вас я й чекала. Сиджу, як бачите, й чекаю, поки ви мене визволите з-під арешту.

Фатальна дама й справді вдягнена для виходу. Гарний темно-синій костюм з ґудзиками, що імітують античні монети. Шик і запах «Шанеля» або чогось іншого закордонного.

— Ніякого арешту немає, — кажу я добродушно, заходячи в кімнату. — Просто формальність. І це стопроцентно на вашу користь: утратите десять хвилин зараз, аби не втрачати завтра дві години на те, щоб іти в управління.

Дора оцінює мою добродушність і робить милу усмішку:

— Ви дуже люб'язний. Заходьте.

Саме це я й роблю. Кімната не дуже велика й умебльована зі смаком. Нова спальня з червоного й білого дерева з велетенським гардеробом, що займає половину приміщення. Скатертини іі серветочки зі штучного шовку всіх барв веселки, плюс іще якісь кольори, не властиві цьому атмосферному явищу. На столі — фотознімок у бамбуковій рамці. На знімку — літній чоловік з повними щоками, неначе він готується надувати повітряну кулю.

— Ваш батько? —