Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— А коли настала смерть? — запитую я, дивлячись на будильник на нічному столику.

Будильник цокає виразно, металевим звуком, на відміну від годинників у романах, які спиняються саме в зловісну мить.

— Коли настала смерть? — повторює лікар, чухаючи тім'я, й додає:— Близько опівночі.

— Причина?

— Відчуваю запах гіркого мигдалю, — зауважує Паганіні.

— Це мені нагадує дитинство, — кажу я…

— А мені — ціаністий калій, — знизує плечима лікар.

— І ще щось скажеш?

— Потім. Взагалі, пиши — самогубство. Якщо ж тим часом з'явиться вбивця й зізнається у злочині, ми виправимо акт… А можеш піти й зворотним шляхом: шукай убивцю, якщо ж не знайдеш, напишемо, що це самогубство.

Тут мій приятель зненацька уриває свої мудрі поради і, напевно, осяяний раптовою ідеєю, наближається до столу й заміряється на майже порожню чарку.

— Лікарю, прошу вас… — майже стогне лейтенант.

Він відсмикує руку, потім нахиляється й обережно нюхає чарку:

— Так я й думав. Запах гіркого мигдалю й коньяку.

— Якого? «Плиски» чи «Екстри»?

— Покуштуй сам, — добродушно пропонує лікар. — Ти краще розумієшся на коньяках.

Він важко дивиться на мене, явно засмучений тим, що ми багато мудруємо над очевидними речами.

— Все настільки зрозуміло, що лише такий, як ти, мізантроп може припускати вбивство.

— Правильно, — киваю я. — Особливо, якби не було другої чарки. Але коли п'ють двоє, а після гульні залишається тільки один труп, належить усе-таки перевірити, хто цей другий, що так легко переніс ціаністий калій.

При цьому я повертаюсь до Паганіні спиною, щоб він міг спокійно обнюхувати чарки, й виходжу в хол.

— Хто ще тут мешкає? — запитую міліціонера, який усе ще стоїть у напівтемряві.

— Ліворуч — кімната Димова, адвоката. А тут праворуч — Баєвих.

— Оце й усі мешканці?

— Ні. Внизу, у підвалі, є ще люди…

Треба подивитись на цей підвал. У підвалів завжди підозрілі біографії. Таємні двері. Підземні ходи. Адже підвал — необхідний атрибут кожного роману.

Спускаюсь сходами й опиняюсь у вузькому коридорі, свіжопобіленому й освітленому приблизно так само яскраво, як і мій кабінет. У коридорі троє дверей. Стукаю в перші, і вони зненацька відчиняються. Настільки зненацька, що в мене таке враження, ніби господарка підслуховувала під самими дверима.

— Ах, товаришу начальник, заходьте. Я — Катя, товаришка Катя, мабуть, вам уже казали. Хотіла навіть піти нагору, щоб бути до ваших послуг, та мені наказали чекати тут…

Заходжу в кімнату й побіжно оглядаю обстановку. Тут так само захаращено, як і в мерця, з тою лише різницею, що меблі гірші й на стіні замість портрета витертий килим. На килимі витканий чудовий лев, що продирається між велетенськими стручками зеленого перцю, якому, напевне, судилося зображувати рясне листя диких джунглів. Поки я споглядаю образ благородної тварини, за спиною в мене не вщухає воронячий голос:

— … Який жах, чи не правда, хоч покійний Маринов і не був запашною квіткою, але все-таки так несподівано… чи не правда… хочу побачити, як витріщить очі моя подруга Мара, сусідка, вона любила повторювати: цей чоловік, мовляв, не старіє… всі ми старіємо, хто швидше, хто повільніше, а він, покійний Маринов, щоправда, хоч і дуже ласий до дівчат, усе молодшав і…

— Зачекайте, повільніше, — спиняю я її, раптово обертаючись. — Давайте по черзі: перше, друге, третє…

Жінка якусь мить спантеличено дивиться на мене, роззявивши свого великого рота й вилупивши очі. Вона, мабуть, уперше чує, що можна розмовляти так, за планом: по-перше, по-друге й по-третє. Потім відступає:

— Як накажете, товаришу начальник. Як буде найправильніше. Я й Марі люблю розповідати…

Знов починається.

— Зачекайте, — кажу я, щоб зупинити цей словесний водоспад. — Перше: відколи ви знаєте Маринова?

— Відколи я його знаю? Хіба ж я пам'ятаю — відколи? Років тридцять, навіть більше… Я ще була дівчиськом, коли приходила в цей будинок, звісно, не такий занедбаний, як ви його бачите сьогодні, а в заможний будинок, з плюшевими канапами й килимами, гіпсовими стелями й паркетом, який не гидко було б лизати і язиком, бо ми прибирали разом із Марою, моєю подругою…

— А що робив Маринов?

— О, в нього була гарна професія, та й небіжчиця пані залишила йому достатньо грошенят…

— Що він робив? — терпляче повторюю я.

— Він був детективом. З тих, приватних детективів, яких колись наймали стежити, хто з ким плутається й таке інше, тільки ці справи робили дрібні рибки, такі, як отой Димов, а пан Маринов сидів собі в кабінеті й лише давав розпорядження: ти підеш туди, ти робитимеш те… Він і нам здорово допікав, треба було мати шість рук, щоб догодити йому, і скільки разів я кликала на допомогу Мару, про яку, здається, я вам уже казала…

Перше, друге й третє? Поки скажеш перше, ця жінка вже торохтить сто перше. Вона ллє свій водоспад, живий літопис кварталу, розкриває й закриває свого великого рота, наче риба, що задихається без води, довго й докладно пояснює, що було колись і стало, потім, як Маринова ущільнили, і як, щоб до нього не підселили чужих, він дав притулок у себе в будинку своєму колишньому агентові Димову й колишньому бухгалтерові Баєву, і яку роль відіграли в усій цій історії дві нерозлучні подруги Катя й Мара.

Вона вивергає свій водоспад, і їй немає діла до того, що тебе цікавлять лише кілька конкретних питань: хто, кого, як, коли й за що і що з усіх відповідей поки що є тільки одна-єдина: випростаний вгорі на ліжку труп.

— На які кошти жив Маринов? — встигаю запитати я під час одної з пауз, коли жінка переводить подих.

— Таж брат регулярно надсилав йому з-за кордону долари. Цей чоловік не міг поскаржитися