Люди навпроти - Жорж Сіменон

— Так, але ж…

— Гаразд, я поставлю запитання інакше: ви хочете, щоб із завтрашнього дня я знайшов вам іншу секретарку?

— Але я хочу знати, що сталося з моєю! Я — консул, і міжнародні правила… — Аділь-бей завагався, не знаючи, чи варто говорити далі.

Усмішка знову ковзнула по обличчю чиновника, і він обома руками зробив жест, який мав означати безсилля.

— Що ви хочете від мене почути? У вас зникли якісь папери? У вашої секретарки були підстави покинути роботу? І взагалі, моя справа — лише іноземці…

— Тоді я хотів би бачити когось такого, хто зможе мені відповісти!

Співрозмовник підвівся і зник за дверима. Його не було десь із чверть години. Аділь-бей так нервував, що почав навіть гризти нігті, раз у раз мацаючи свій паспорт у кишені.

А що, коли Соня за цей час уже повернулася? Може, він даремно так гарячкує? Службовець у нього за слиною щось спокійно підраховував, стукаючи кісточками рахівниці.

Нарешті з'явився начальник іноземного відділу. Вираз обличчя в нього був, як завжди, непроникний.

— Товариш Рабінович прийме вас за кілька хвилин. Ви не проти?

Він знову вмостився за столом і почав перебирати папери, роблячи де-не-де помітки. Йому принесли нову склянку чаю. Чиновник запропонував чай і Аділь-беєві, але той відмовився. Нарешті чиновник підвівся, якусь мить дививсь у вікно, тоді закурив цигарку й мовив:

— Що ж, ходімо?

Чому саме у цю хвилину? Адже йому ніхто не дзвонив, не подавав сигналу? І на годинника чиновник не дивився… Отже, він змушував консула чекати просто так, аби лиш той почекав!

У сусідньому кабінеті самотньо сидів невеличкий єврей в окулярах із залізною оправою на носі. У нього була маленька борідка й брудні нігті.

— Вам буде зручніше говорити по-французькому?

Досі йому нав'язували думку, що в Батумі по-французькому ніхто не розмовляє! Цей день дарував Аділь-беєві відкриття за відкриттям. Однак консул не мав часу над цим замислюватись. Він одразу випалив:

— Я хочу знати, що сталося з моєю секретаркою! Сьогодні вранці вона зникла!

— А чому ви хочете про це знати?

Окуляри надміру збільшували очі, й це надавало їм удавано-наївного виразу.

— Тому що… Вона моя секретарка…

— А мені сказали, нібито ви від'їжджаєте — чи то сьогодні ввечері, чи то завтра.

— Я хотів би…

— А повертатися не збираєтесь?

Аділь-беєві раптом стало страшно; величезні очі уважно стежили за ним.

— Так, я їду назовсім.

— Тоді секретарка вам не потрібна. Якщо тільки ви не хочете взяти її з собою… Але в такому разі нам треба з вами поговорити…

— Запевняю вас… Ідеться зовсім не про те, щоб вивезти її!..

— Отже, все чудово? Більше я нічим не можу бути вам корисним?

їм донесли, сумніву немає! До того ж начальник іноземного відділу весь час стояв у дверях і прислухався до розмови, хоч вони розмовляли по-французькому.

— До речі, на якому судні ви відпливаєте?

— Ще не знаю.

— Сподіваюся, ми ще матимемо приємну нагоду бачити вас у Батумі? Ці жахливо наївні величезні очі! Вони нагадували очі якоїсь тварини.

Рабінович сидів з одного боку, поголений чиновник — із другого. Озирнувшись Аділь-бей побачив, що в кабінеті був і третій чоловік. На мить в Аділь-бея промайнула божевільна думка, що вони оточили його й уже не дадуть йому вийти звідси…

— До побачення, мосьє!

— Щасливої дороги!

Вони дали йому вийти, ніхто його не супроводжував. Отже, всі троє залишилися в кабінеті, щоб поговорити про нього! На сходах Аділь-бей заходився розштовхувати людей, які навіть не протестували. Він ішов усе швидше й швидше, намагаючись скоріше вибратись на вулицю, повернутись додому й переконатися: Соня так і не з'явилась. Вікна навпроти були зачинені. Аділь-бей відчував, як у всьому тілі в нього розливається біль. Такий біль з'являється уві сні, коли марно намагаєшся наздогнати поїзд або спускаєшся по драбині й не можеш дотягтися до щаблів…

Якщо Соня в консульстві й він зараз її побачить, то чи встигнуть вони приготуватися до від'їзду? Так, їхати треба неодмінно! В цій ситуації залишатися в Батумі не можна, особливо після розмови у Рабіновича! Аділь-бей поводився, немов злочинець, хоча й не зробив нічого поганого. Отже, треба приймати рішення. До від'їзду ще є трохи часу, треба його використати.

Аділь-бей знову подався до порту. Чалапаючи по калюжах, він обійшов причали й нарешті, засапавшись, дістався до контори «Стандарду».

— Пан Джон у себе?

— Він обідає, поверхом вище.

Аділь-бей ніколи б і не подумав, що в Джона така розкішна вітальня. Навіть більше — обід подавав слуга в білій куртці і з накрохмаленою манишкою. А сам Джон, закасавши рукави сорочки, сидів із відсутнім поглядом за столом.

Американець простяг гостеві руку.

— То як?

— Соня зникла.

— Ще один прибор, — кинув Джон до слуги.

— Я не голодний і поспішаю.

— Це не має значення.

— Мені конче потрібно дізнатися, що з нею сталось. Вам я можу сказати правду. Цієї ночі вона була в мене. Вранці, йдучи додому, Соня пообіцяла повернутись о дев'ятій. У тій, відомій вам, конторі мене прийняли якось незвичайно. Вони, по суті, глузували з мене, навіть погрожували!

Аділь-бей говорив так швидко, що почав аж задихатись, а Джон тим часом їв собі далі. Потім він із напханим ротом устав, підвів консула до вікна й показав на незабруковане подвір'я за високим муром, поверх якого тяглися три ряди колючого дроту.

— Що це?

На подвір'ї, оточеному кількома кам'яними будівлями, нікого не було. Аділь-бей спочатку нічого не розумів, потім раптом пригадав провідника-горянина.

— То це тут?!

Консул стояв приголомшений,