Люди навпроти - Жорж Сіменон

— Ми, звичайно, проходитимемо Босфором. Стоїмо там годину, але висаджувати нікого не можна — там стоянка транзитна.

— А де можна зійти?

— В Антверпені. Там ми будемо через двадцять днів.

Тим краще! Зараз Аділь-бей поплив би й до Сан-Франціско.

— Вас це влаштовує? Отже, якщо ваші папери в порядку, займете пасажирську каюту. Це тут, поруч.

— А як дівчина потрапить сюди?

— Це справа вже інша. І знову все залежить тільки від неї. Вона вміє плавати?

Аділь-бей не був цього певний, але згадав, що Соня часто ходить з подругами на пляж.

— Так! — відповів він гордо.

— Тоді найліпше для неї — це, тільки-но стемніє, зайти десь якомога далі від судна у воду й тихенько пливти сюди. Ми спустимо їй на мотузці рятівний круг, а коли вона за нього вхопиться, витягнемо її на борт. Та якщо з берега її побачать чи почують, то застрелять одразу, без зволікань.

— Домовились. Отже, до вечора! — сказав Аділь-бей і підвівся.

Капітан і Джон перезирнулися. Консулові навіть не спало на думку подякувати за послугу. Він дуже поспішав — треба було ще повідомити про цей план Соню. Джон трохи провів його набережною.

— Гадаєте, це дуже небезпечно?

— Так, дуже небезпечно.

— Який шанс на успіх? — Йому хотілося почути щось конкретне, але Джон тільки подивився удалечінь.

— Ви будете на судні ввечері? — знову спитав Аділь-бей.

— Не знаю.

Чому люди, що оточують його, такі байдужі? В Аділь-бея з'явилося бажання хапати всіх їх за плечі, трясти й кричати: «Хіба ви не розумієте, що це страшенно важливо, що йдеться про життя дівчини і моє власне життя?!»

Ні, вони цього не розуміли. Їх турбували тільки власні справи! Вони ставилися до нього, як до надміру збудженого хворого!

— Не дуже розгулюйте на вулицях у такому стані! — порадив Джон, прощаючись із ним біля прохідної нафтопереробного заводу. — А то викличете в них підозру. На випадок, якщо до вечора щось трапиться, я — у себе в конторі. А якщо все буде гаразд, то після десятої знайдете мене в барі.

Аділь-бей ішов, важко дихаючи вологим повітрям, яке залишало на його плащі великі сірі краплини. Здавалося, набережна не має кінця-краю, і він ніколи не дістанеться до свого консульства, а цей день стане найдовшим у його житті. Що слід зробити ще? Подбати про візу, яку йому мають надати негайно. Він скаже, що мусить терміново лягти в Туреччині на операцію.

Що ж до Соні, то її везти з собою нема чого. Не варто ускладнювати життя! Треба швидше покласти всьому цьому край! І коли він почує гуркіт якірного ланцюга…

Аділь-бей швидко піднявся сходами, але якусь хвилю не наважувався переступити поріг.

— Соню!

Кабінет був порожній. На стільцях сиділи, чекали люди. Назустріч йому рушив з паперами в руках перший відвідувач. Аділь-бей кинувся до своєї кімнати, де служниця саме застеляла ліжко.

— Де моя секретарка?

— Вона ще не прийшла.

Була вже одинадцята. А Соня обіцяла прийти о дев'ятій! Аділь-бей, стоячи посеред спальні, скам'янів. Його погляд повільно шукав вікна навпроти. Вікно було зачинене. Крізь тьмяні шибки ледве прозирали бліді візерунки фіранок.

Спливали години, а в атмосфері не помічалося ніяких змін. Перед полуднем небо було таке саме похмуре, як і на світанку. Воно немовби віщувало якесь лихо — залізничну катастрофу, загадкове вбивство у бідняцьких кварталах…

Аділь-бей виходив з дверей будинку навпроти — ця невідомість таки змусила його туди ввійти. Піднявшись на другий поверх, він постукав у двері, однаково боячись і того, що хтось відчинить, і того, що там нікого не виявиться. На стук ніхто не відповів, і консул квапливо збіг сходами на вулицю. Він схвильовано переконував себе, що за ним не слідкують. Потім подумав: «Краще, мабуть, спершу домовитися з ними про мою візу, а вже потім відверто запитати, що ж сталося».

Велику будівлю — Аділь-бей завжди приходив сюди із Сонею — переповнювали вимоклі під дощем люди, що, як завжди, чекали своєї черги. Але консул, добре знаючи тутешні звичаї, рішуче штовхнув двері до кабінету. Чиновник із поголеною головою сидів на своєму місці, перед ним — відвідувач. Залишитися чи вийти? Чиновник зробив знак почекати.

Досі такого ніколи не траплялося! Чи для цього чиновника немає нічого важливого?! Довелося вийти в коридор і там, серед людей, що сиділи просто на підлозі, лічити хвилини. Через чверть години настрій в Аділь-бея був уже геть пригнічений. Нерви його не витримували, він був ладен знову штовхнути двері, але цієї миті вони відчинилися самі, й відвідувач вийшов.

Чиновник поглянув на Аділь-бея із своєю звичною, ледь помітною усмішкою і показав на стілець навпроти. Перекладати не було кому, отож консул поклав на стіл свій паспорт і ламаною російською мовою пояснив, що йому потрібна віза.

Він чекав подиву чи принаймні запитань, але чиновник почав мовчки гортати паспорт. Сьорбнувши чаю, він простяг руку по печатку й поставив на останній сторінці штамп. Для виїзду цього було досить, і Аділь-бей хутко сховав паспорта до кишені.

Заговорити про Соню було значно важче — так важко, що Аділь-бей аж почервонів і почав мимрити щось безладне. Він вибачався, він перепрошував, але він хотів би знати… Він не був певний, але… Можливо…

— Sprechen Sie Deutsch? — спитав чиновник, з цікавістю дивлячись на нього.

— Jawohl![2]

Чому цей чоловік ніколи досі не казав, що знає німецьку? Скільки разів Соня мала перекладати їхні бесіди слово за словом, тоді як є мова, яку знають вони обидва?

Нарешті Аділь-бей зважився й досить багатослівно пояснив, що його секретарка вранці не прийшла, а йому вкрай необхідно її бачити…

— То ви від'їжджаєте чи ні?