Люди навпроти - Жорж Сіменон

— Секретарка забула, — сказала жінка.

— Дякую. Вона прийде.

Аділь-беєві хотілося вислизнути з дому до того, як почнуть сходитись відвідувачі. Консул не мав чіткого плану, він тільки знав, куди подасться спочатку.

Повітря було прохолодне, після дощу впав туман. Моря з набережної майже не видно було. Якийсь пароплав гудком повідомив, що підходить до порту. Вулицею швидко пробігали люди.

Аділь-бей увійшов до будинку з червоної цегли, де містилася контора «Стандард ойл». У конторі працювали тільки росіяни.

— Пан Джон у себе?

Йому показали на стелю. Він зрозумів і рушив на другий поверх. Побачивши кілька дверей, постукав в одні з них. Збентежений голос щось гукнув, і Аділь-бей увійшов.

Джон іще спав, штори на вікнах були запнуті. У напівтемряві американець усе ж упізнав гостя, протер очі й почухав чуприну.

— Я прийшов, щоб попросити вас одну послугу. Це дуже важливо й дуже терміново! — випалив Аділь-бей з порога.

Американець випив велику склянку мінеральної води.

— Мені конче потрібно вивезти з Росії одну дівчину. Певна річ, паспорта в неї немає.

— Крихітку? — байдуже спитав Джон.

— Яку крихітку?

— Ну, оту вашу мишку-секретарку.

— Так. Але я прошу вас зберігати все в цілковитій таємниці. Ви, як і я, добре розумієте, чим це їй загрожує.

— Так. Кулею. Ну що ж, треба побалакати з одним бельгійським капітаном, я його добре знаю. Зайдіть до мене ввечері.

Джон саме опустив з ліжка ноги, і вигляд у ньго був похмурий, а голос млявий. Спідлоба дивився він довкола. Було видно, що й настрій у нього препоганий.

— А чи не можна поговорити з вашим капітаном раніше?

— Скажіть, Аділю, ви певні, що це дитя хоче з вами втекти? Адже ви розумієте, з нею я ще можу пожартувати, але я зовсім не збираюся жартувати з бельгійцем, який ризикує вскочити в халепу.

— За Соню відповідаю я!

— Звичайно…

— Чому — звичайно?

— У вас он залишилася білява волосина на піджаку. А де мої капці?

Джон розсунув штори, потім прийняв душ і нарешті одягся. Вигляд він мав спокійний, хоч настрій у нього явно не поліпшився.

— А я ж вас попереджав!

— Про що?

— Пам'ятаєте, колись я казав, що ви тут довго не пробудете? Те, що ви робите, — ідіотизм. Та це, зрештою, ваша справа. Коли вже ви надумали втекти, то краще робіть це самі.

Замість сніданку Джон, не дивлячись на свого почервонілого співрозмовника, вихилив склянку віскі.

— Зараз ви здатні на будь-яку дурницю! Я певен: якщо вас покинути тепер у місті самого, ви знайдете спосіб потрапити за грати! Де мій піджак? До речі, Панделлі просили мене переказати вам найкращі вітання. Зараз вони пропливають десь біля Самсуна, у ваших краях. То ви йдете зі мною?

Джон похмуро обійшов свою контору, і вони пірнули у вологу атмосферу вулиці. В цій частині міста виразно відчувався запах нафти. Вартові в зелених кашкетах через кожні кількадесят метрів віталися з Джоном.

— Оце і є те судно?

— Ні, те стоїть позаду. Його завантажать сьогодні ввечері, а вночі воно неодмінно відпливе. Там у них є й каюти для пасажирів. Ви маєте перепустку?

— Яку перепустку?

— Щоб ходити по території порту й підійматися на борт.

— Не маю.

— Тоді зачекайте.

Джон пішов поговорити з охороною. Аділь-бей побачив, як американець пригощає сигаретами людей у мундирах.

— Ходімо, — сказав він, повернувшись. — Але ми можемо пробути тут не більше, ніж півгодини, бо потім охорона зміниться.

Вони знайшли капітана в його каюті, розташованій серед палубних надбудов. Капітан сидів у самій сорочці, без кітеля, і щось писав. Сідаючи, Джон відрекомендував Аділь-бея:

— Це турецький консул. Скажіть, будь ласка, ви зможете зробити щось задля його щастя чи нещастя?

Судно огортав туман, усі металеві поверхні були вкриті дрібними краплинами вологи. Капітан, слухаючи Джона, чухав потилицю й час від часу кидав погляд у бік консула.

— Він по самі вуха закохався в маленьку росіянку й тепер хоче вивезти її з Росії.

— Це можливо? — втрутився Аділь-бей.

— Можливо все, — зітхнув капітан. — Але дуже клопітно…

— Чому?

— Гадаєте, так легко провести когось на борт і сховати на час митного огляду?

— То ви таке вже робили?

— Чорт забирай! — Капітан підвівся й відчинив шафу з усіляким одягом, передбаченим флотським статутом. — Ось! Треба тільки постаратися, щоб унизу не виглядали ноги.

— А як це зробити?

— Треба зависнути на руках і підібгати ноги. Росіяни мого одягу, як правило, не чіпають. Оглянуть низ шафи — і цього їм досить.

— А якщо вони все ж таки почнуть нишпорити в шафі? Капітан тільки знизав плечима.

— Це триває довго?

— Ви маєте на увазі, чи довго треба сидіти в шафі? Може, годину, а може, й цілий день. Останнього разу вони товклися тут від полудня до дев'ятої вечора.

— А там досить повітря?

Аділь-бей розумів, що своїми запитаннями втомлює співрозмовників, але він мав про все це знати.

— Та дівчина, про яку йдеться, хоч не втратить свідомості?

— Я за неї ручуся!

Джон, який тим часом знайшов у буфеті пляшку пива, вже налив собі склянку й трохи співчутливо подивився на Аділь-бея.

— Ну, так кажуть усі…

— Але я даю слово честі, це не така дівчина, як решта!

— О, нема сумніву! Хочете пива? Це справжнє пільзенське.

Але Аділь-беєві було не до пива. Його переповнювали почуття, йому хотілося негайно щось вирішити.

— Сподіваюся, ви зайдете до Стамбула?