Острів Каміно - Джон Гришем

— Коли ми вечеряли в Чапел-Гіллі, у вас були питання щодо нашої операції,— заговорила Елейн.— Я не можу багато розповісти, але ми без галасу пропонуємо винагороду за інформацію. Кілька місяців тому ми вийшли на одну жінку, яка живе біля Бостона. Раніше вона була одружена з колекціонером книжок, який спеціалізується на рідкісних виданнях і про якого відомо, що він займається зокрема екземплярами сумнівного походження. Розлучилися вони, судячи з усього, досить недавно, і вона ще не охолонула від образ. Вона нам розповіла, що її колишній чоловік багато знає про рукописи Фіцджеральда. Вона вважає, що він купив їх у крадіїв і швидко перепродав, боячись, що його впіймають. На її думку, він мав отримати за них мільйон доларів, але ані ми, ані вона не змогли знайти про це жодних свідчень. Якщо це насправді трапилося, то, напевно, була офшорна угода з переказом коштів через таємні рахунки й таким іншим. Ми досі копаємо.

— А з самим її колишнім чоловіком ви розмовляли?

— Ще ні.

— То він перепродав їх Брюсу Кейблові?

— Саме це ім’я вона нам назвала. Вона допомагала чоловікові в його бізнесі, доки їхні стосунки не зіпсувалися, отже, дещо розуміє в цій справі.

— А навіщо йому привозити їх сюди?

— А чом би й ні? Тут він удома й почувається безпечно. Нині ми припускаємо, що рукописи тут, але це досить сміливе припущення. Ми цілком можемо помилятися. Як я вже казала, Кейбл дуже розумний і знає, що робить. Він, напевно, чудово розуміє, що їх не можна зберігати в місці, яке може видати його причетність. І якщо під книгарнею справді є сховище, то навряд чи він тримає їх там. Але хто знає? Поки ми можемо лише здогадуватися, і це не зміниться, доки ми не здобудемо кращу інформацію.

— Яку саме інформацію?

— Нам потрібна своя пара очей у самій книгарні, насамперед у Залі перших видань. Коли ви познайомитеся з Кейблом і почнете заглядати в магазин, купувати там книжки, брати участь у подіях і так далі, то поступово станете виявляти цікавість до його рідкісних видань. У вас є деякі старі книжки, залишені Тессою, і вони стануть вашою наживкою. Скільки вони можуть коштувати? Чи не бажає Кейбл їх купити? Ми не знаємо, куди приведуть ці розмови, але принаймні ми матимемо свою людину там, усередині, і це буде хтось, кого він не підозрюватиме. І рано чи пізно ви почуєте щось цікаве. Ніхто не може знати, коли, як і що саме. Наприклад, про крадіжку рукописів Фіцджеральда можуть якось згадати за вечерею. Як я вже казала, він багато випиває, а алкоголь розв’язує язика. Люди кажуть зайве.

— Важко уявити, щоб він отак про це проговорився.

— Звісно, але проговоритися може й хтось іще. Зараз найважливіше, щоб у нас були свої очі й вуха в його найближчому оточенні.

Вони зупинилися біля Південного пірсу й пішли назад на північ. Елейн сказала слідувати за нею, і вони підійшли до дощатого настилу. Елейн відчинила хвіртку і, коли вони піднялися сходами на невеликий майданчик, указала на двоповерховий будинок-триплекс у дальньому кінці:

— Права частина належить нам, принаймні поки що. Там я й зупинилася. За кілька днів сюди заїде інша людина. Я надішлю вам SMS-кою її номер.

— За мною стежитимуть?

— Ні. Ви діятимете самі, але про всяк випадок тут завжди перебуватиме компаньйон. І добре було б, якби ви щовечора надсилали мені електронного листа, незалежно від того, як ідуть справи. Згода?

— Так.

— Що ж, мені пора,— Елейн простягнула руку, і Мерсер потиснула її.— Щасти вам, Мерсер. Спробуйте уявити, що ви просто у відпустці на пляжі. Коли ви познайомитесь із Кейблом і Ноель, вам навіть може сподобатися їхнє товариство й розваги.

— Подивимося,— знизала плечима Мерсер.

Галерея «Дамбартон» знаходилася в Джорджтауні, за квартал від Вісконсин-авеню. Це було невелике приміщення на першому поверсі старого будинку з червоної цегли, який вочевидь час було перефарбувати і, можливо, замінити дах. Хоча всього за квартал звідси вирував людський потік, у цій галереї з практично голими стінами зазвичай було безлюдно. Вона спеціалізувалася на модерному мінімалістському мистецтві, яке явно було не надто популярним, принаймні в Джорджтауні. Утім, це не дуже хвилювало її власника — 52-річного Джоела Рібікоффа, що двічі відсидів за торгівлю краденими цінностями.

Його художня галерея на першому поверсі була прикриттям, яке мало впевнити будь-кого, хто вирішив би за ним поспостерігати,— а після двох термінів і восьми років за ґратами Джоел не сумнівався, що хтось завжди спостерігає,— у тому, що він взявся за розум і був тепер лиш одним із злиденних власників галерей у Вашингтоні. Він грав у цю гру, час від часу влаштовував презентації, підтримував знайомства з кількома художниками й буквально парою-трійкою клієнтів, а також без особливого старання періодично оновлював веб-сайт галереї.

Він жив на третьому поверсі того ж будинку, а на другому мав офіс, де провадив свій справжній бізнес — посередництво в продажі крадених картин, гравюр, фотографій, книг, рукописів, мап, скульптур