П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

Вони подивились на годинник — двадцять хвилин до дев'ятої. Таксі в цей час уже не можна було зловити. Машина Гертеля стояла за рогом, і вони вирішили переночувати в готелі «Каміно Реаль», Гертель міг улаштуватись на дивані. Зараз їм все-таки краще бути разом.

Гундлах випив віскі, це зігріло його, в роті поширився приємний запах, і незабаром алкоголь перейшов у кров. За його спиною Хосе Фелісіано співав романтичну пісеньку «Дитя природи» — про хлопчака, що вирушив у широкий світ шукати щастя. Мелодія роз'ятрила Гундлахові душу. Він не чув цієї пісні вже, мабуть, з рік, тому від слів «по морях далеких і чужих краях» в нього аж мурахи повзли по спині: йому здалося, ніби з-за темних хмар раптом бризнуло яскраве проміння сонця. І чарка віскі, й ця пісня переповнили його серце. Він навіть не знав, чому його так схвилювали останні слова: «Адже найбільше в світі щастя — коханим бути і кохать». Можливо, тому, що після того літа, проведеного з Сільвією під час його першого життя, він більше не знав такого палкого кохання, про яке з такою щирістю співав Фелісіано: «коханим бути і кохать». В цьому — цілий океан наївних почуттів; очевидно, то і є щастя. Кінець мелодії тільки полоскотав нерви, зате голос співака, зблиснувши, мов ніж, різонув по серці.

Нарешті озвався телефон. Це могла бути тільки вона. Знявши трубку, він відрекомендувався:

— Жан Рокемон слухає. — Це ім'я стояло в паспорті, який обіцяли Гертелю.

— Ви приїхали з Франції? — запитав жіночий голос дуже ламаною французькою мовою. — В якій справі ви хотіли зі мною поговорити?

— Питання дуже важливе й, звичайно, не особистого характеру. Чи не могли б ми завтра зустрітись десь у центрі, якомога раніше?

— А де ви мешкаєте?

— В «Шератоні». Але я не певний, що зможу ще сьогодні туди попасти. О п'ятій тридцять ранку вас улаштовує? Я не знаю, чи далеко вам їхати.

— Але о п'ятій тридцять ще темно, сеньйоре.

— Саме це й добре. Відколи я сюди приїхав, мене не полишає відчуття, ніби за мною хтось тягнеться тінню.

— Постарайтесь позбутися тіні… О п'ятій годині сорок п'ять хвилин можна?

— Звичайно. Я вам дуже вдячний. А де? Я боюсь, у цей час іще будуть зачинені всі ресторани.

— В маленькому парку між «Шератоном» і ринком. Там є фонтан з мармуровим Аполлоном.

— Гаразд, я чекатиму на найближчій лаві.

— Як я вас упізнаю? Може, читатимете «Монд»?

— Та ні, адже буде ще темно. Та ви не турбуйтесь, мадам, не розминемось. До того ж я знаю вас із фотографії.

— Звідки у вас моє фото?

— На жаль, у мене його немає, я бачив його колись… Даруйте, мушу кінчати розмову, бо вже зачиняють бар. До побачення!

Вже не Фелісіано, а хтось інший співав «Звуки тиші», ніби нагадуючи про мару, що опускалася над містом. Коли вони розрахувались і вийшли, була вже за вісім хвилин дев'ята. Вулиці вимерли.

— А тепер щодуху додому! — сказав Гундлах.

— Повинні встигнути, Гансе… Аби лише не трапилась аварія! Зараз почнеться полювання на цивільних, а ми не маємо навіть паспортів.

— Тільки не хвилюйся. Хіба ти забув, що в нас є охоронна грамота полковника Махано?

— Захисний жилет зараз більше придався б. Папір — це не панцир, якщо стріляють без попередження.

Вони на шаленій швидкості пролетіли повз рубіново-червоний неоновий напис «Глорія».

— Яка чудова річ життя! — в захопленні вигукнув Гундлах, — salud, dinero у amor[6]… — додав він слова з староіспанського прислів'я, яке йому так подобалось, бо в ньому йшлося про три поняття, які він дуже цінив: здоров'я, гроші і любов. Він вважав, що в своїй діалектичній єдності ці три поняття становлять основу людського щастя. Він помітив, що трохи захмелів, тому й такий веселий, тому й думає, й говорить зараз на різних мовах. А що може бути прекраснішим за життя, за активну діяльність та ще в спілці з добрим партнером?

Усупереч правилам, вони поставили машину перед входом і рівно о дев'ятій убігли до готелю.

— Панове, панове!.. — сказав портьє.

З вестибюля Гундлах зателефонував до «Шератона» й попросив, щоб на ім'я Жана Рокемона одразу записали кімнату з видом на північний захід, на вулкан, додавши, що він затримався через комендантську годину, а завтра о шостій ранку приїде. Якщо хтось подзвонить йому, то, будь ласка, нехай черговий запише повідомлення і скаже, що з шостої години він уже буде на місці…

Гертель аж рота роззявив, слухаючи його й дивуючись, коли ж він встигне.

— Не забувай про підслуховуючу апаратуру, — мовив Гундлах у ліфті. — Забудь про події останньої години! Ми відразу ж ляжемо. Ти молодий, тобі треба багато спати — жодного слова більше.

— Гаразд, сер. Навіть уві сні мовчатиму.

Вони були збуджені, як і першого дня. З самого ранку їх переслідували невдачі, лише зараз напруження трохи спало.

— Хілларі тепер чухатиме потилицю, — прошепотів перед дверима кімнати Гертель. — Ти, Гансе, розумний хлопець, світла голова. Я просто в захопленні від твоєї діловитості і активності.

— Таким і треба бути на роботі… — мовив Гундлах, відмикаючи двері. Його раптом охопило таке ж почуття, як недавно від співу Фелісіано. Здавалось, усе повинно бути добре. Навіть його останній впевнений крок був свідчення віри в себе. Тепер він не просто фігура в шаховій грі, не ним тепер грають: тепер він сам робить ходи — та ще й які!

— Ми з тобою добра пара… — мовив Гертель.

— Ну звичайно, — відповів Гундлах, — як Дон Кіхот і Санчо Панса.