П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Якщо ви цього бажаєте, — тихо мовив він. — Як цивілізована людина ви, звичайно, вірите в силу паперу.

«Аварійний майстер загинув», — подумав Гундлах у ліфті. Щойно, входячи до готелю, він мимохіть пошукав очима Пінеро, але марно; мабуть, і для того він уже втратив будь-яке значення. Незважаючи на почуті в президентському палаці красиві слова, ці години остаточно підтвердили його поразку. Але в основному він цього й заслужив.

«Відплата за все життя», — сказав подумки Гундлах. Він завжди надривався, хитрував, викручувався, мов акробат, лавірував, жонглював словами; був жорстокий до друзів і до жінок, а нерідко й до себе. Агітував, домовлявся, заводив зв'язки, о боже, робив кар'єру! Як йому все це набридло! Діловитість аж до запопадливості й самообману стали в нього самоціллю, це не могло тривати безконечно. Але як же бути далі, з чого почати? Йому бракувало орієнтиру, іноді здавалось, із нього вирвали нутрощі, висмоктали всі соки і довели тепер до нуля. Що він хоче, і хто він такий взагалі? Він був повністю в полоні цих безутішних роздумів, вважаючи, що як людина він уже нічого не вартий ні в очах інших, ні навіть для самого себе.

Його кімната була відчинена. Ввійшовши, він побачив Пінеро, який лежав на дивані. Помітивши Гундлаха, той чемно підвівся.

— Що це з вами, містере Гундлах? Ви наче в воду опущений. Полковник Махано теж не допоміг вам знайти гроші?

— Ви стежили за мною?

— Не було такої потреби. Шеф поліції сказав нам по секрету. Знаєте, Гундлах, ви мені подобаєтесь. Я люблю чіпких! Чесно кажучи, ваша манера напосідати на мого приятеля Хілларі, щоб забрати в нього гроші, справила на мене гарне враження. Мені його навіть шкода стало, бідолаху, але тепер він взяв реванш.

Гундлах сів на поважній відстані, щоб у разі чого можна було вихопити зброю. Непрошений візит Пінеро не провіщав нічого доброго.

— Що вам потрібно?

Я хотів би спочатку пояснити, що мені подобається наш стиль. Ви вмієте триматись на ногах, досить діяльний, енергійний; сміливо атакуєте будь-кого й так само вмієте при потребі домовлятись; це дуже похвально. Вам не пощастило тільки через те, що ви не зорієнтувались. Ви на чужій землі, тут наш район. За це й поплатились. Та не приймайте близько до серця. Гундлах, забудьте все! Бізнес є бізнес. Проти вас ніхто нічого не мав.

Можливо. Гундлах теж про це думав. Отже, він прийняв на себе удар, спрямований не проти нього. Цілком імовірно, що детективи нічого не мали проти нього особисто, хоч він з ними і зчепився. Проте якби поводився й чемно, навряд чи щось змінилося б. Вирішальне значення зіграло те, що він став їм упоперек дороги, порушивши табу. Як янкі, вони дуже вірять у принцип доміно: коли штовхнеш одну кісточку, то вона повалить і решту. Отже, вони хотіли оберегти перших, акція була спрямована не проти нього особисто; це частина їхньої роботи.

— Ви по самі вуха погрузли в багно, але ми не такі, як ваші господарі в Німеччині, ми нікому не дамо загинути, а тим більше вам. Такі хлопці завжди знадобляться.

— Для чого я вам потрібен?

— Як аварійний майстер. Це робота на все життя.

— Облишмо таку далеку перспективу. Для чого я вам потрібен зараз?

— А ви самі не здогадуєтесь?

— Викрадачі, мій контакт…

— Я знав, що ви самі зрозумієте. Ваші валізи лежать в оцій стінній шафі. Завданням номер один буде передача грошей.

Гундлах розсунув двері шафи й побачив обидві свої напхані валізи. Йому аж горло перехопило.

— Ви так нічого й не скажете?

— Я вже й не сподівався їх побачити.

— Містер Зайтц побоявся б іще раз віддати їх вам. Але ми не такі педанти й довіряємо людям.

— Тут усі гроші?

— Ну, власне, там не так уже й багато. Справжні банкноти лише зверху й знизу кожної пачки. Стоп, не чіпати!

— Та я й не збираюсь брати кота в мішку.

— Але на цей раз доведеться… По-перше, банкноти оброблені спеціальним препаратом. Якщо візьметеся за них, то у вас кілька днів будуть сині руки. А по-друге, коли підняти кришку валізи, починає працювати мініпередавач… Як бачите, я відкриваю вам карти.

Гундлах мовчав. Добре продумано, нічого не скажеш. Виявляється, він ще має для них значення, оскільки через нього вони можуть вийти на партизанів. Тому й підіслали цього Пінеро, який з чуйністю екскаватора допоміг йому підвестись, похвалив його, зігравши на почуттях власної гідності, пообіцяв постійну роботу, щоб заохотити його до нової діяльності і, так би мовити, її мотивувати. Сам він нічого кращого не придумав би. А після всього — носаком під зад… Бізнес є бізнес. Нічого, ще побачимо, хто кого. Він погодиться на їхню пропозицію, а потім віддячить за все. Треба тільки поманіжитися трохи, щоб не викликати підозри.

— Що вас непокоїть? — спитав Пінеро.

— Доля заложника. Що станеться з Дорпмюллером, коли справа зірветься?

— Ми заарештуємо ту банду й визволимо його. Таке вже двічі було в нашій практиці, і ми мали успіх, тому ви повинні покластись на нас.

— Ви вважаєте, я не маю вибору?

— Чому ж? Ви вільні обирати між нами й своїм концерном. У нас ви на перший випадок отримаєте десяті, тисяч: п'ять перед операцією й п'ять опісля. — Пінеро підрахував п'ятдесят стодоларових банкнот, взятих, очевидно, з цих самих валіз. — П'ять тисяч відразу на руки. Я думаю, непогано? Хтось інший не дав би вам зараз і п'яти мідяків.

— Кожен має свою ціну…

— Вас не так-то й важко було сторгувати. Ще сьогодні в обід ви нашорошили вуха, коли я натякнув про п'ять тисяч.

— Ви надто поспішаєте з купівлею.

— Це вигідно й для нас, і для вас.

— Я цього не дуже певен,