Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон

— Mon Dieu![7] — сміючись, вигукнув Фламбо.

— Я не знаю символів і писань цієї мови, та знаю, що вони належать до диявольського світу, — все тихіше й тихіше продовжував священик. — Мені зрозуміла мета цих неправильних ліній, вони подібні на змію, котра вигинається, щоб утекти.

— І що диявол хоче нам цим сказати? — запитав лікар, вже не стримуючи голосного сміху.

Йому спокійно відповів Фламбо:

— Над отцем Бравном інколи збираються містичні хмари, та я повинен вас попередити, що це трапляється лише тоді, коли якесь зло справді близько.

— Отакої! — вигукнув науковець.

— От погляньте, — вигукнув отець Бравн, тримаючи кривий ніж у випрямленій руці, ніби блискучу змію. — Хіба ви не бачите, наскільки недобрі ці лінії? Ви не помічаєте, що в ньому немає ані простоти, ані сердечности? В ньому немає влучности списа, ані вигину коси, він навіть не схожий на зброю. Єдине, що він нагадує, то це знаряддя тортур.

— Гаразд, якщо він вам не подобається, — сказав веселий Херріс, — то краще повернути його власникові. Щось ми ніяк не можемо дійти до цієї проклятої оранжереї. Форма будинку, до речі, тут теж не найвдаліша.

— Ви не розумієте, — священик похитав головою, — форма будинку дивна й навіть трохи смішна. Та в ній немає нічого зловісного.

Розмовляючи, вони врешті підійшли до оранжереї. В її вигнутій кривизні не було ані дверей, ані вікна, щоб якось потрапити всередину. Однак скло було чисте, сонце світило яскраво, хоча й починало сідати, і вони могли побачити не лише барвисті цвітіння всередині, а й кволу фігуру поета в коричневій оксамитовій маринарці. Він лежав на дивані, напевно, задрімав над книжкою. Це був блідий невисокий чоловік з розтріпаним каштановим волоссям, а борідка виглядала, як парадокс, тому що з нею він видавався менш мужнім. Ці штрихи були добре відомі всім трьом. Та навіть якби це було не так, вони зараз навряд чи взагалі би глянули на Квінтона. Їхні очі прикипіли до іншого.

Якраз на їхньому шляху, безпосередньо поза заокругленою скляною забудовою, стояв високий чоловік, зодягнений у бездоганно-білий одяг, котрий спадав йому до стіп; і його лисий череп, і шия в промінні сонця відсвічували, ніби бронза. Він пильно дивився на сплячого крізь шкло і виглядав непорушно, як гора.

— Хто це? — прошепотів схвильовано отець Бравн.

— О, це лише хвалько-індус, — пробуркотів Херріс. — Я от тільки не знаю, якого біса він тут вештається.

— Це виглядає, як гіпноз, — сказав Фламбо, покусуючи свої чорні вуса.

— І чому це необізнані в медицині завжди полюбляють якісь нісенітниці про гіпноз?! — вигукнув лікар. — Це більше скидається на крадіжку.

— От про це й побалакаємо, — сказав Фламбо, котрий завжди був діяльним. Одним довгим стрибком він подолав відстань до того місця, де стояв індус. Ніби вклоняючись з висоти свого зросту до індуса, Фламбо звернувся до нього спокійно, але трохи зухвало:

— Доброго вечора, сер! Що вам потрібно?

Повільно, ніби корабель, котрий прямує в гавань, повернулося велике жовте обличчя й завмерло над плечем у білому. Присутніх приголомшило те, що його жовті повіки були опущені, так ніби він спав.

— Дякую, — сказало обличчя досконалою англійською.

— Мені нічого не потрібно.

Потім, ледь розімкнувши повіки, ніби для того, щоб показати переливчастість очних яблук, воно повторило:

— Мені нічого не потрібно, — і, широко розплющивши очі, повторило знову, — мені нічого не потрібно, — і з тихим шелестінням попрямувало в сад, де швидко темніло.

— Християнин скромніший, — пробурмотів священик, — йому бодай щось потрібно.

— Що ж він робив? — запитав Фламбо, насупивши брови й понизивши голос.

— Поговоримо пізніше, — сказав отець Бравн.

Сонце все ще світило, та це вже було червоне вечірнє проміння, і гілки дерев та кущів у саду ставали все темнішими. Чоловіки обійшли оранжерею довкола й мовчки рушили до вхідних дверей. У віддаленому кутку між кабінетом і основною будівлею почувся якийсь шурхіт, схожий на рухи переляканого птаха, й відразу після цього всі побачили факіра в білому, який вислизнув з тіні й попрямував до вхідних дверей. Однак, на їхнє здивування, він там не був сам. Вони здригнулися, але зітхнули з полегшенням, коли побачили міссіс Квінтон. У неї було пишне золоте волосся і широке й бліде обличчя, котре вона повернула до них у сутінках. Глянула дещо строго, але загалом виглядала цілком привітно.

— Добрий вечір, докторе Херріс, — сказала вона.

— Добрий вечір, міссіс Квінтон, — доволі сердечно відповів лікар. — Я якраз іду до вашого чоловіка, щоб дати йому снодійне.

— Так. Думаю, якраз пора, — і вона посміхнулася до всіх і стрімко пішла в будинок.

— Ця жінка надто втомлена, — сказав отець Бравн, — вона належить до того типу жінок, котрі років двадцять виконують усі свої обов’язки, а на двадцять першому можуть зробити щось жахливе.

Невисокий лікар уперше за весь час глянув на священика із зацікавленням:

— Ви коли-небудь вивчали медицину? — запитав він.

— Коли лікуєте тіло, то мусите знати щось і про душу, — відповів священик, — так само, коли хочете лікувати душу, то треба знати дещо про тіло.

— Так, — сказав лікар, — гадаю, мені вже час іти й дати Квінтонові ліки.

Вони обійшли вигнуту частину фасаду й попрямували до входу. Коли входили, то втретє побачили чоловіка в білому одязі. Він ішов просто до вхідних дверей, і це виглядало так, ніби він щойно вийшов з кабінету навпроти них. Та це було неможливо, тому що двері в кабінет були замкнені.

Однак отець Бравн і Фламбо залишили при собі ці дивні протиріччя, а доктор Херріс не належав до людей, котрі витрачають розумові здібності на неможливе. Він пропустив уперед всюдисущого азіята й попрямував у хол. Тут він знайшов Аткінсона, про котрого всі забули. Молодик усе ще не залишав будинку, він щось бурмотів і тицькав у речі свій вузлуватий бамбуковий ціпок. На обличчі лікаря з’явилася тінь відрази й рішучости, і він зашепотів до своїх супутників:

— Я мушу негайно замкнути двері, інакше цей щур туди пролізе. Повернусь за кілька хвилин.

Лікар швидко відчинив двері й знову замкнув їх перед носом Аткінсона, відбивши невдалий напад молодика. Той нетерпляче всівся в крісло. Фламбо роздивлявся перську мініятюру на стіні. Отець Бравн здивовано й трохи притуплено дивився на двері. Вони відчинилися дослівно через чотири хвилини. На цей раз Аткінсон був спритніший. Він стрибнув уперед, схопився за відчинені двері й заверещав:

— Квінтон, це я! Я хочу…

З іншого кінця кабінету почувся виразний голос Квінтона, котрий або позіхав, або намагався