Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська
Міліціонери розпитали водія цього останнього рейсу й двох пасажирів, які спізнювались. Один сів у Старосюлках, другий — раніше. Ні водій, ані пасажири на лісовій зупинці нікого не бачили. Ніхто не «голосував», і автобус пронісся повз зупинку. Водій лише трохи зменшив швидкість, але, побачивши, що нікого немає, поїхав, далі. Була десь без чверті десята.
Отже, Данієль Мрозік або не дійшов до зупинки, або з невідомої причини, не чекаючи автобуса, звернув у ліс. Чому? Може, там щось його заінтригувало? А може, хтось покликав на допомогу?
Разом із поручиком з комісаріату Щенсний кілька разів проводив слідчий експеримент, долаючи шлях до зупинки «на вимогу» за той же час. Якось уночі майор наказав міліцейському водієві виїхати на Урочище й зупинитися там з увімкнутими фарами. І тоді виявилося, що з дороги видно між деревами проміння фар. Не дуже сильне, але досить помітне в нічній темряві світло.
— Гадаю, саме це привабило Мрозіка до лісу, — сказав Щенсний полковнику. — Він просто зацікавився, хто й що робить серед ночі на галявині, ось і пішов. А там натрапив на вбивцю й загинув, бо виявився небажаним свідком. Але свідком чого? От цього ми поки що не знаємо.
— Так, загадку ще належить розгадати, — погодився Данилович. — В такому разі вбивця перебував на галявині аж ніяк не випадково. Він, мабуть, чекав на когось саме в цьому добре замаскованому місці й саме для цієї людини лишив фари ввімкненими. А замість спільника прийшов дехто небажаний. А може, навіть небезпечний. Адже нам невідомо, чи розмовляв Данієль з убивцею, можливо, вбивство було наслідком саме цієї розмови.
Торговельна вулиця вирувала. О десятій годині задушливого серпневого вечора натовп заповнював тротуари, з дешевих ресторанчиків линули співи й вереск п'яниць. Лише в чергах, які вже збиралися біля м'ясних магазинів, щоб уранці, зразу після відкриття, дістати бодай щось на картки, — настрій був цілком інший. Тут стояли переважно літні жінки, стомлені, хворобливі, найчастіше апатичні або озлоблені. Вони перешіптувалися між собою, когось кляли або говорили про власних чоловіків, синів та доньок.
З шинку «Мальованого» вивалився, похитуючись, хлопець у розхристаній сорочці й загорлав на ввесь голос:
Або мене уб'є хтось, Або я заб'ю когось!
Побачивши на ґанку приятеля, він підбіг і здивовано спитав:
— Чому спохмурнів, Вальдеку?
Той підвів зажурені очі:
— Тачку в мене свиснули.
— Ох ти ж! — П'яний присів біля нього навпочіпки, трохи подумав, потім спитав: — Отого жовтого «малюка»? Та де ж ти його тримав, невдахо?
— На подвір'ї під будинком. Я ж його перефарбував, номери змінив, усе було добре зроблено, ніхто б не впізнав. Цілий тиждень він стояв там. А сьогодні вранці виходжу, дивлюсь — немає! Якийсь сучий син свиснув.
— Слухай, то, може, справжній власник його впізнав і забрав?
— Ти що, здурів? Я вхопив «малюка» аж у Бєлянах, він тоді був червоний, з іншими номерами — то як би власник міг його розпізнати? Таких малих «фіатів» у Варшаві як собак. І як би він прибивсь аж сюди, на Торговельну? Ну, хай лише той, хто його поцупив, потрапить мені в руки!
Раптом вираз на обличчі Вальдека став іншим, хлопець споважнів і вклонився комусь. Навіть наче трохи підвівся, що в тих кварталах і в тому середовищі було чимось неймовірним. Його товариш від подиву навіть рота роззявив, потім перевів погляд на тротуар, але в напівтемряві нікого не побачив.
— Хто то був? — спитав він приятеля.
— Не знаєш?! — Вальдек стишив голос до шепоту: — Король скупників! До нього з абичим не ходять! Це жох! Хоча платить більше за інших. А грошей у нього!..
— А що, як з ним отак? — П'яненький зробив рух, добре знаний у тім середовищі. — Окупилося б чи ні?
— Ти, пацан недороблений! — рикнув Вальдек. — Були вже такі, що пробували. Розумієш? І вже їх нема. Зовсім нема, втямив?
Скупник байдуже минув хлопців і звернув у свій провулок. Тільки-но він опинився перед брамою, як з неї вийшли два міліціонери. Капрал на мить завагався, потім спитав:
— Ви тут мешкаєте?
— Так, — відповів скупник, чекаючи на дальший розвиток подій.
— Ваше прізвище?
— Якуб Ураж.
— Прошу паспорт.
Не поспішаючи, скупник витяг з внутрішньої кишені піджака шкіряний, добре потертий гаманець, дістав зелену книжечку й простяг капралові. Другий міліціонер, сержант, уважно озирався навкруги. Капрал переглянув документ, порівняв знімок з обличчям чоловіка, що стояв перед ним, і почав гортати сторінки, шукаючи штамп з місця роботи. Не знайшовши штампа, він спитав:
— Де ви працюєте?
— Ніде. Я інвалід, отримую пенсію.
— Ви знайомі з мешканцями цього будинку?
Скупник знизав плечима, трохи подумав:
— А про кого конкретно йдеться?
— Про гендлярів валютою, — втрутився сержант. — І не лише нею.
— Я не цікавився сусідами і не дуже й знаю, хто чим дихає, — повільно відповів Ураж, — але якщо хтось із нашої вулиці й займається підпільною торгівлею, то в цьому будинку він не живе. Може, в сусідньому? Кажуть, що там діє підпільний шинок, а його власники займаються якимись темними справами. Але я вас дуже прошу, — стиха додав він, — не розголошуйте, що про це вам розповів я. Я тільки-но підлікував свої сухоти…
— Не бійтеся, — сказав капрал, повертаючи йому паспорт. — Це лишиться виключно між нами.
Він відкозиряв, щось буркнув колезі, і обидва пішли. Скупник простежив за ними похмурим поглядом. Його темне зморшкувате обличчя було наче вирізьблене з каменю, великі
