Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська
Десятого серпня, за попередньою домовленістю із Щенсним, агент Томчак прибув до Варшавського управління.
— Дещо він пам'ятає, хоча й не так багато, — з жалем зітхнув Томчак. — «Фіат» був зелений, мав табличку з номерами Цеханувського воєводства, але підроблену.
— Перевіряли?
— Так, маю колегу в тамтешньому воєводському управлінні — саме в службі руху. Такого номера взагалі немає. А ось дуже важлива деталь: цей «фіат» мав закордонні, найімовірніше — шведські або датські фари. Вони зацікавили інженера, й він уважно їх оглянув. Крім того, машина була трохи пооббивана, мала занедбаний вигляд.
— А водій?
— Високий, у темних окулярах, незважаючи на нічну пору. На голові — шапка, на руках — рукавички.
— Як був одягнений?
— Чорна шкіряна куртка, дуже вишукана, схожа на турецьку. У Вишневського теж колись була така, тож він на цьому розуміється. Штани темні, на взуття Вишневський не звернув уваги. Рис обличчя не пам'ятає. Зрештою, як він сам казав, цей тип викликав у нього якийсь внутрішній неспокій, навіть страх. Інженер зізнався мені, що при зміні покришок просто-таки боявся. Ну, це зрозуміло — в майстерні більш нікого нема, ніч, вулиці безлюдні… Але, товаришу майор, найважливіше я залишив на кінець! — розсміявся Томчак. — При нагоді я зняв відбитки з покришок його «Лади». Все збігається: на ставку був саме цей «фіат»!
Чорні очі Щенсного зблиснули, але й одразу погасли.
— Це і добре, і погано, — сказав він. — А відбитків попередніх шин «Лади» у вас, звичайно, нема? Адже вбивця…
— Знаю, — перервав агент. — Але що я міг зробити? Протягом майже двох тижнів, що минули від тієї ночі, на подвір'ї майстерні та в гаражі лишилося півсотні різних відбитків — туди щодня заїздять п'ять-вісім машин. Старих слідів просто немає. А якби я їх і знайшов, то з чим порівнювати? Як відрізнити, що це саме ті?
— Маєш рацію, — неохоче погодився майор. — В результаті нам відомо надто мало. Зелений «фіат-125», якщо він справді зелений… Пооббиваний. Характерні фари… хоча він їх вже давно змінив, бо з усього видно, що це добрячий пройда. Високий чоловік. Великі темні окуляри, яких він, можливо, вже давно позбувся. Шапка, чорна шкіряна куртка. Надто мало! Може, він уже позбувся навіть того «фіата»… Слухайте, сержанте, облиште свого інженера Вишневського, вигадайте якийсь привід, ну, скажімо, хтось у родині захворів або щось таке… І повештайтесь на чорному ринку.
Полковник пройшовся кімнатою, поправив зім'яту фіранку, якийсь час виглядав з прочиненого вікна на подвір'я управління, потім узяв газету й одразу її відклав. Усе це були машинальні рухи, що насправді правили за тло для напруженої думки. Щенсний сидів у старенькому кріслі, з якого стирчала пружина, і з наростаючою нетерплячкою спостерігав за шефом. Зрештою, коли Данилович знов простяг руку до «Трибуни люду», майор сказав:
— Облиш цей шурхіт! Ми ж збиралися порозмовляти.
Полковник сів за стіл, допив рештки кави й відповів:
— Я обмірковував таку можливість: а що, як цей інженер Вишневський — співучасник вбивства? Або й сам вбивця? До речі, розказана ним історія з заміною виглядає малоправдоподібною: чи не сподівався він нею прикрити злочин? Чи справді все було саме так? Ні, щось тут не пасує.
— Якби вбивцею був він, то приїхав би вночі до майстерні, негайно змінив покришки, старі поки що надійно сховав, а згодом продав би їх поодинці клієнтам. Та ще й таким, хто мешкає далеко від Варшави. Не стану сперечатися: вивчаючи почерк коліс і протекторів, ми могли сплутати «фіат» з «Ладою». Але будь він убивцею, то з його боку було б украй нерозумно ставити на власну «Ладу» покришки з «фіата»; а ще більшою дурницею — розповідати про це на товчку малознайомій людині. Навіщо? Ні, Стефане, я майже впевнений, що історія з нічною заміною покришок — це правда. — Він на мить замовк, зморщив лоба. — Знаєш, мені зараз спало на думку, що, можливо, слід було б… розумієш, убивця може подумати, що інженер його запам'ятав. І тоді вирішить позбутися свідка.
— Приставити до Вишневського охорону буде дуже важко. Довелося б тримати навколо нього багато людей, а ти сам знаєш, як тепер сутужно з кадрами. Гадаю, в справі цього вбивства у нас лишився єдиний шлях: докладне вивчення того оточення, в якому жив Данієль Мрозік. Загадка саме там! Не без причини ж його вбито — мусили існувати якісь зв'язки. Це, безсумнівно, не було вбивство з метою пограбування — ти ж знайшов у лісі…
— Це не я знайшов, — перебив Щенсний, — а пес.
Данилович розсміявся:
— Добре, вважатимемо, що ви знайшли разом. Золотий годинник, гаманець, документи — це ж просто-таки ласі шматки для злодія. Але вбивця не лише їх не взяв, а, навпаки, старанно закопав у лісі. Навіщо? Ну, це зрозуміло — хотів, щоб ми якнайпізніше ідентифікували вбитого. І знову те ж запитання: навіщо? Щоб ми, таким чином, якнайпізніше розпочали пошуки серед знайомих і родичів Мрозіка. Зрештою, вбивця вже давно міг втекти на другий кінець Польщі!
Щенсний уважно слухав. Загалом він був згодний з аргументами шефа, однак знав, що весь попередній хід ретельного слідства свідчить, що справи виглядають цілком інакше. Як у родині, так і в оточенні Мрозіка не було навіть найменших слідів прихованих злочинних зв'язків, якихось законспірованих знайомств чи ще чогось подібного. Данієль жив, можна сказати, на очах родини й друзів, був завжди привітний, веселий, легко сходився з людьми і дуже любив батьків, відрізнявся щирістю й відвертістю. Це стверджували не лише батьки, але й родичі із Старосюлок.
У думці Щенсний багато разів долав той шлях, що його востаннє пройшов Данієль Мрозік увечері двадцять сьомого липня. Працівники місцевого відділення відтворили майже кожну хвилину його перебування в селі, перевірили кожен крок, розпитали не лише родичів, а й сусідів. Данієль відвідав кількох з них; він, як завжди був сповнений енергії, перебував у доброму настрої, розповідав про свої плани на найближчі місяці, говорив, що сподівається на підвищення по службі.
Із Старосюлок
