Макбет - Ю. Несбе

— Дякую за великодушність, Леді, але прийняти ваше запрошення означає порушити мої правила.

— Навіть як приватної особи?

— Коли стаєш старшим комісаром, приватне життя закінчується. Окрім того, я не граю в азартні ігри, пані. Я волію не покладатися на фортуну, а, по можливості, виборювати здобутки самому.

— Але ж ви сказали, що зійшли нагору завдяки тому, що фортуна здала вам при народженні фартові карти.

Він усміхнувся.

— Я сказав, що волію не покладатись. Життя — це гра, де ти або граєш тими картами, що маєш, або припиняєш боротьбу.

— Можна дещо запитати, старший комісаре? А чому ви усміхаєтеся?

— Усміхаюся з вашого запитання. Знав, що ви про це спитаєте.

— Я просто хотіла сказати ось що: гадаю, мій любий Дункане, що ви — надзвичайно порядна людина. З характером. І я поважаю вас і ваші принципи. І не в останню чергу тому, що ви призначили таку малу величину, як Макбет, на таку значущу посаду у своїй команді.

— Дякую, пані. Але це — винятково заслуга Макбета.

— Це призначення є частиною вашою антикорупційної кампанії, так?

— Корупція — вона як та блощиця. Іноді доводиться зруйнувати весь будинок, аби її позбутись. І почати нове будівництво з незаражених матеріалів. Таких, як Макбет. Він не належав до істеблішменту, і тому неінфікований.

— На відміну від Коудора.

— На відміну від Коудора, пані.

— Я знаю, що це таке — зрізати заражену плоть. У мене працювали двоє нечесних індивідів. — Вона перехилилася через балюстраду й кивнула на стіл з рулеткою. — Звільнивши їх, я ще довго плакала опісля. Спокуса грошима та багатством — дуже поширена людська слабкість. А я була надто м’якосердою, а тому замість розчавити тих клопів каблуком, дозволила їм піти. І чим вони мені віддячили? Використали мої ідеї, мій досвід, а може, і гроші, які вкрали в мене, аби започаткувати отой сумнівний заклад, що не лише руйнує репутацію нашої галузі, а й забирає кусок хліба в людей, які цей ринок створили, тобто в мене. Блощиці завжди повертаються, якщо їх просто вигнати. Треба мені було зробити так, як ви, старший комісаре.

— Як я?

— Як ви вчинили з Коудором.

— Я не міг допустити, щоб робота на Свено зійшла йому з рук.

— Я хочу сказати, що ви добре виконали свою роботу. Все, що ви мали на нього, — це свідчення одного «вершника», який міг сказати все, що завгодно, аби не потрапити за грати, і про це знали б навіть найдурніший суддя та найдурніші присяжні. Коудор запросто міг вислизнути, не отримавши належного покарання.

— Ми мали на нього ще дещо, пані.

— Так, але, мабуть, недостатньо для стовідсотково гарантованого покарання. Клоп Коудор міг повернутися. І тоді скандал тривав би безкінечно. Розгляд справи в суді призвів би до вибуху лайна, яке залишило б свої плями і тут, і там. А це зовсім не те, чого потребує поліція, щоб завоювати довіру городян. Я вас повністю підтримую, старший комісаре. Ви мусите їх чавити. Один поворот каблука — і готово.

Дункан усміхнувся.

— Досить детальний аналіз, але сподіваюся, ви не хочете сказати, що я якимось чином дотичний до передчасної смерті Коудора, пані.

— Ні, Боже збав! — вона поклала руку Дункану на плече. — Я просто повторюю те, що зазвичай каже Банко: здерти шкіру з кота можна у різні способи.

— Наприклад?

— Г-м-м. Наприклад, зателефонувати зловмисникові та сказати, що судний день настав. Що свідчень проти нього так багато, що за кілька хвилин у нього під дверима буде спецназ; він зазнає публічного приниження, його позбавлять усіх нагород, а його ім’я буде спаплюжене безповоротно. Що він має у своєму розпорядженні лише кілька хвилин.

Дункан уважно поглянув на покерний стіл внизу.

— От якби я мав бінокля, — сказав він, — можна було б побачити їхні карти.

— Можна.

— А звідки у вас бінокль? Чи він у вас — як дар від народження?

Леді розсміялась.

— Та ні, не дар. Мені довелося купити його. Коштом власного досвіду. І він обійшовся мені дуже дорого.

— Вважайте, що я вам нічого не казав, але Коудор прослужив у поліції багато років. Як і більшість із нас, він не був ані стовідсотково поганим, ані стовідсотково хорошим. Може, він сам заслужив на таке, а може, спадковість винна, що він обрав саме цей вихід із ситуації.

— Ви — шляхетніша людина, ніж я, старший комісаре. Я би вчинила так само, як і ви, але з чисто егоїстичних міркувань. Ваше здоров’я!

Вони цокнулися келихами.

— До речі, щодо бінокля, — сказала Леді, кивнувши на гостей біля бару. — Бачу, інспектор Дафф та молода Кетнесс — на одній хвилі.

— Та невже? — здивовано вигнув брови Дункан. — Наскільки мені видно, вони стоять у протилежних сторонах бару.

— Саме так. Вони намагаються триматися на максимальній відстані, та все ж кожних десять секунд зиркають одне на одного.

— Бачу, ніщо не прослизає повз ваші очі.

— Я помітила дещо, коли спитала про ваш темний егоїстичний мотив.

Дункан розсміявся:

— Ви й у темряві бачите?

— Моя надчутливість у темряві є спадковою, старший комісаре. В найтемнішу ніч я можу ходити сновидою, не завдаючи собі жодної шкоди.

— Може, мотивацію робити добро й можна назвати егоїстичною, але я дотримуюся того простого принципу, що мета виправдовує засоби.

— Значить, вам хотілося б мати пам’ятник на кшталт того, який поставили Кеннету? Чи повагу людей, якої він так і не здобув?

Дункан пильно поглянув їй в очі, пересвідчився, що його не почують охоронці, а потім допив свій келих і прокашлявся.

— Особисто я хотів би бути в мирі з власним сумлінням, пані. Відчувати задоволення від виконаного обов’язку. Від того, що мені вдалося зберегти й поліпшити дім моїх предків, фігурально висловлюючись. Я знаю, що це, можливо, звучить незвично, тому прошу вас нікому про це не говорити.

Леді глибоко зітхнула, відштовхнулася від балюстради й увімкнула свою найсліпучішу усмішку.

— Тож чим займається господиня вечора? Влаштувала допит гостеві, тоді як гулянка має йти повним ходом! Приєднаймося до решти, а потім я піду до льоху і принесу пляшку, спеціально призначену для такої нагоди.

Терпляче вислухавши розлогий аналіз Малкольма стосовно лазівок у новому податковому законодавстві, Дафф вибачився і пішов до бару причаститися чарчиною віскі.

— Ну, то як? — почувся голос позаду нього. — Як провів