Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон

— Ти мене переоцінюєш, — сказав отець Бравн. — Це не про те, про що почала розповідати твоя матінка? Заручини або щось подібне. Так, про заручини вже пішла чутка.

— Вам відомо, — запитала вона, — що матінка хоче видати мене за капітана Масгрейва?

— Ні, — відповідав отець Бравн після короткої задуми. — Капітан Масгрейв, здається, нині дуже популярний.

— Звичайно, ми дуже бідні, — продовжувала вона. — Нам кажуть, що не в грошах щастя, але від цього не стає краще.

— А ти хочеш вийти за нього заміж? — запитав отець Бравн, дивлячись на неї з-під напівзакритих повік.

Вона опустила погляд і відповіла, понизивши голос:

— Думала, що хочу. Тобто це я зараз думаю, що так думала… Я щойно дуже злякалася.

— Що ж, розкажи.

— Я почула, як він сміється, — промовила вона.

— Годі, сміх допомагає спілкуванню, — зауважив священик.

— Ні, ви не зрозуміли, — сказала дівчина. — Зовсім не допомагає. У тому-то й річ, що він ні з ким не спілкувався.

Вона помовчала, потім пояснила:

— Я приїхала сюди раніше і побачила, що він сидить один у центрі галереї, де висить цей сучасний живопис. Тоді там було порожньо. Капітан Масгрейв не знав, що хтось є поруч, він сидів там сам один і… сміявся.

— Що ж, нічого дивного, — сказав отець Бравн. — Я не мистецтвознавець, але, загалом, якщо взяти всі ці картини…

— Ах, ви не розумієте! — сказала вона майже гнівно. — Це зовсім не те. Капітан Масґрейв не дивився на картини. Він дивився прямо в стелю, але здавалося, що його очі спрямовані всередину. І сміявся він так, що у мене аж кров у жилах похолола.

Священик підвівся і став ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.

— У такій справі не можна приймати необдуманих рішень, — почав він. — Чоловіки діляться на два типи… Але ми навряд чи встигнемо обговорити це питання, тому що ось наш герой власною персоною.

Капітан Масґрейв швидко увійшов до кімнати і, посміхаючись, перетнув її. Гренбі, адвокат, посміхаючись, йшов за ним. Його строге обличчя подобрішало.

— Маю вибачитися перед вами за все, що говорив про капітана, — звернувся він до священика, коли вони пробиралися до дверей. — Він чуйний і прекрасно зрозумів мене. Сам, не чекаючи, запитав, чому я не поїду на північ і не побачуся з його старим батьком. Тоді б я зміг почути з його вуст усе, що стосується спадку. Ну як вам, чи міг він сказати чесніше? Він так перейнявся тим, щоб влаштувати все якнайкраще, що сам запропонував відвезти мене на своєму авто в Масґрейвські Мохи, так називається маєток. Він такий добрий, і я погодився; завтра вранці ми виїжджаємо.

Поки вони розмовляли, Бетті і капітан рука в руку пройшли через двері, утворивши у дверній рамі щось на зразок картини, яку найчутливіші вважали б кращою від конусів і циліндрів. Хай які їх стосунки, і він, і вона виглядали прекрасно.

Капітан Джеймс Масгрейв зайшов у наступну галерею. Його веселий тріюмфальний погляд на чомусь зупинився — і зовсім змінився. Отець Бравн механічно озирнувся і побачив похмуре, майже фіолетове обличчя дебелої жінки в яскраво-червоному під левовою гривою волосся. Вона стояла, трохи нахилившись, як бик, що виставив роги, її одутле обличчя було таким владним і злим, що чоловічок з великою бородою, який стояв біля неї, був ледь помітний.

Масгрейв, схожий на красиво одягнену воскову фігуру, навчену ходьбі, пробрався до центру зали. Він сказав жінці декілька слів, так, щоб ніхто не почув. Жінка не відповіла, проте вони разом обернулися, пройшлися довгою галереєю, начебто сперечаючись, а коротун з бичачою шиєю замикав хід, немов безглуздий у цій ситуації карлик-паж.

— Спаси, Господи! — пробурмотів отець Бравн, шкандибаючи за ними. — Хто ж ця жінка?

— На щастя, не моя подружка, — відповів Ґренбі з грубою прямотою. — З її вигляду можна зрозуміти, що найлегший флірт із нею закінчиться дуже погано.

— Сумніваюся, щоб він мав намір фліртувати з нею, — сказав отець Бравн.

Священик ще продовжував говорити, а ті, кого вони обговорювали, дійшли до кінця галереї і розійшлися. Капітан Масгрейв квапливими кроками підійшов до них.

— Такі-то справи, — голосно і цілком невимушено сказав він, однак вони помітили, що голос його змінився. — Пробачте мене, містере Ґренбі, виявилось, що я не зможу завтра поїхати з вами. Та в будь-якому разі моє авто — до ваших послуг. Обов’язково візьміть його, воно мені не потрібне.

Я маю залишитися в Лондоні на кілька днів. Візьміть і свого приятеля, якщо хочете.

— Мій приятель, отець Бравн… — почав, було, законник.

— Якщо капітан Масгрейв і справді такий добрий, — серйозно сказав отець Бравн, — я з великою радістю поїду. Бачте, мене зацікавила справа містера Гренбі.

Ось як воно сталося, що дуже елегантне авто з не менш елегантним водієм наступного дня вирушило на північ, везучи безцінний вантаж: священика, схожого на чорний оберемок, і юриста, який більше звик бігати на своїх двох, аніж роз’їжджати на чужих чотирьох колесах.

За обопільною згодою, вони перервали подорож в одній з великих долин Вест Райдинга, щоб пообідати і виспатися в затишному готелі, і, виїхавши наступного дня рано-вранці, рушили далі побережжям древньої Нортумбрії, поки не досягли краю піщаних дюн і приморських лугів, в серці яких зачаївся старий прикордонний замок, унікальний і таємничий пам’ятник минулих воєн на узбережжі. Врешті-решт вони його знайшли, їдучи стежиною, що звивалась уздовж довгої затоки, і повернули до якогось каналу, що впирався в рів замку. Замок і справді був замком: квадратний, з вежами — один з тих, які нормани набудували всюди від Галилеї до Ґрампіян. Крім рову, його захищали ґрати, що опускалися, і звідний міст, про яких нагадала подорожнім цікава подія.

Пробравшись через високу жорстку траву та будяки, отець Бравн і Гренбі вийшли на берег рову, воду в якому вкривало мертве листя і піна. Рів обвивав замок, немов ебонітова інкрустація із золотою облямівкою. Приблизно у ярді або двох за чорною стрічкою рову був інший, зелений, берег і великі кам’яні стовпи біля входу. Мабуть, цю самотню фортецю навідували дуже рідко: коли нетерплячий Гренбі привітав криком нечіткі фігури за Гратами, їм коштувало великих зусиль опустити величезний іржавий міст. Нарешті він почав, обертаючись, опускатися, немов вежа, що падає, і раптом зупинився, застигнувши в повітрі під загрозливим кутом.

Нетерплячий Ґренбі, танцюючи на березі, крикнув своєму супутнику:

— Ох, я вже не можу тупцювати на місці! Краще просто стрибнути.

З властивою йому прудкістю він справді легко перестрибнув через рів, приземлившись на тому березі.