Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон

— Не можу ж я залишити все так, як є, — серйозно сказав він. — Авто я відішлю назад, і ви, звичайно, можете відправитися разом з ним. Відповідь на своє запитання ви отримали, воно було просте: чи може ваша фірма позичити гроші на проекти молодого Масгрейва? А на своє запитання я не отримав відповіді — так і не дізнався, чи підходить цей чоловік для Бетті. Що ж, спробую з’ясувати, чи справді він учинив щось жахливе, чи це лиш вигадки старого шаленця.

— Якщо ви хочете ще щось у нього вивідати, — зауважив юрист, — то чом би вам не поїхати до нього? Навіщо стирчати в цій дірі, куди він навряд чи загляне?

— А який сенс ходити за ним назирці? — заперечив його друг. — Безглуздо підходити до жевжика на Бонд-стріт і питати: «Пробачте, чи не ви часом вчинили найжахливіший злочин?» Якщо він такий лихий, щоб його вчинити, тоді він не менш лихий, щоб у ньому не зізнатися. А ми навіть не знаємо, що це за злочин. Ні, є лише одна людина, яка знає і може це сказати з гордого дивацтва. Я маю намір триматися поблизу неї.

Отець Бравн і справді намагався бути недалеко від дивака-баронета; він і справді зустрівся з ним, причому не раз, й обоє поводилися надзвичайно ввічливо. Баронет, незважаючи на свої роки, був дуже рухливий; його часто бачили в селі і на полях графства. Вже наступного дня після прибуття отець Бравн, вийшовши з гостинця на вимощену бруківкою ринкову площу, ще здалека запримітив темну фігуру, що кудись собі прямувала широкими кроками. Баронет, весь у чорному, був одягнений дуже скромно, але його обличчя при яскравому сонячному світлі здавалося ще більше владним; сріблястим волоссям, темними бровами і довгим підборіддям він нагадував Генрі Ірвінга[Джон Генрі Ірвінг (1838–1905) — видатний англійський актор-трагік.] чи іншого знаменитого актора. Попри сивину, його постава й обличчя випромінювали силу, а палицю він ніс радше як бучок, аніж як милицю. Він помахав священикові рукою і заговорив з ним, прагнучи — так само, як і вчора, коли він вразив гостей своїми одкровеннями, — негайно перейти до суті справи.

— Якщо вас ще цікавить мій син, — сказав він, з крижаною байдужістю зробивши наголос на останньому слові, — ви його навряд чи впіймаєте. Він щойно залишив країну. Я навіть сказав би, між нами, — втік з країни.

— Справді? — перепитав отець Бравн, серйозно дивлячись на баронета.

— Якісь люди на прізвище Грунови довідувалися в мене, де він, — сказав сер Джон. — Я саме відправив телеграму, в якій повідомив, що йому можна писати в Ригу, до запитання. Але навіть з цим сталося непорозуміння. Вчора я зібрався на пошту й запізнився на п’ять хвилин. А ви довго тут пробудете? Сподіваюся, відвідаєте мене ще раз?

Коли священик переказав юристові цю невелику бесіду, той був і здивований, і спантеличений.

— Чому капітан утік? — запитав він. — Хто ці люди, які його розшукують? Хто такі ці Грунови?

— Навряд чи я вам допоможу з першим запитанням, — сказав отець Бравн. — Можливо, став явним якийсь із його таємничих гріхів. Найбільш вірогідно — вони його шантажують. На інше запитання, гадаю, відповідь проста. Та страшна товстуля з жовтою гривою — мадам Ґрунова, а коротун — начебто її чоловік.

Наступного дня отець Бравн увійшов до кімнати рано і кинув на ліжко свою чорну парасольку, так, як пілігрим кидає палицю. Виглядав він утомленим — під час його розслідувань таке траплялося нерідко. Та на цей раз була це втома не невдачі, а втома успіху.

— Яка страшна історія! — сказав він сумним голосом. — Мені слід було відразу здогадатися. Я мав здогадатися, ледве ввійшов і побачив, що там стоїть.

— Що ж ви побачили? — нетерпляче запитав Ґренбі.

— Я побачив усього лиш один обладунок, — відповів отець Бравн.

Запанувала тиша; юрист дивився на свого приятеля, а той продовжив:

— Ще вчора я збирався сказати своїй племінниці, що тільки два типи чоловіків можуть сміятися, коли залишаються наодинці. Той, хто сміється на самоті, майже напевно або дуже поганий, або дуже хороший. Бачте, він звіряє свій жарт або Богові, або дияволові. В усякому разі, у нього є внутрішнє життя. Цей чоловік, гадаю, звіряв свій жарт дияволові. Йому було все одно, чи хтось його почує. Жарт самодостатній, якщо він достатньо ниций.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Ґренбі. — Точніше, кого? Кого з них? Хто це дозволяє собі жартувати з його Сатанинською Величністю?

Отець Бравн подивився на нього і гірко посміхнувся.

— Ах, — сказав він, — у тому-то й жарт!..

Знову настала тиша, але цього разу була вона набагато насиченіша і важча. Вона опустилася на них, немов сутінки, які саме поступалися місцем пітьмі. Отець Бравн продовжив, втомлено понизивши голос і поклавши лікті на стіл.

— Я цікавився родом Масґрейвів. Це відважний рід, живуть вони довго, та, гадаю, навіть якщо тут усе так просто, ви повинні зачекати з виплатою.

— Ми до цього готові, — відповів юрист, — однак нескінченно так тривати не може. Старому майже вісімдесят, хоча він ще меткий. Люди в тутешньому готелі жартують, кажучи, що він ніколи не помре.

Отець Бравн різко схопився, що бувало з ним нечасто, опершись руками на стіл. Він подався вперед і глянув в обличчя приятеля.

— Ось! — закричав він неголосно, але палко. — У цьому й заковика. Як він помре? Як же він помре?

— Заради Бога, що ви таке кажете? — запитав Ґренбі.

— А те, — пролунав з напівтемряви голос священика, — що я знаю, який злочин скоїв Джеймс Масгрейв.

Ґренбі ледве вдалося впоратися з тремтінням, але він все-таки запитав:

— Який?

— І справді найгірший у світі, — відповідав отець Бравн. — В усякому разі, більшість суспільств і цивілізацій таким його вважають. З найдавніших часів за нього в племенах і в громадах жорстоко карали. Що б там не було, тепер я знаю, що вчинив молодий Масгрейв і чому він це вчинив.

— Що ж він учинив? — запитав юрист.

— Він убив свого батька, — відповідав священик.

Законник, своєю чергою, різко схопився зі стільця, дивлячись на отця Бравна.

— Та ж його батько в замку! — різко закричав він.

— Його батько в рові, — сказав священик. — Який же я дурень, що не відразу здогадався, коли мені щось не сподобалося в цих обладунках! Ви пам’ятаєте, як виглядає кімната?