Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
Люди тим часом так і шаруділи попід колесами великих машин — ті ледве встигали об’їхати їх… Та до мого BMW так ніхто і не підійшов…
Чи цей пан Ларс зовсім оскаженів? Час іде, Свята зараз у небезпеці, а цей йолоп боїться підійти до авто…
Я з жалем зітхнув… Але ж і я поводжуся так само — стою тут і чекаю, сам не знаю чого… Звісно, підійшовши до машини, я ризикую попасти у халепу… Та хіба буває халепа більша, ніж та, у яку я вже втрапив?
Мені лишалось одне — нарешті наблизитись до автомобіля… Підійти, чого 6 це не коштувало… я маю допомогти Святі. Я маю зробити хоч щось хороше, аби… Аби що? Довести самому собі, що слова Святи про моє призначення були несправедливі? Довести всьому світу, що я не вбивця? А якщо Свята не помилилась, якщо я просто боюсь зізнатись собі…
Ні. Я не боюсь.
Ноги наче самі собою понесли мене до машини. І нехай буде, що мусить бути.
Я навіть не помітив, як дістався дверцят.
— Стій де стоїш! — почувся загрозливий шепіт. Я обернувся — за моєю спиною, наче гора, височів вусань. Я зустрівся із ним поглядом — в його очах було щось таке, що передати словами я не зміг би, навіть якби знав всі мови світу… Більшої ненависті й годі собі уявити.
Дельфіни нечутно ринули у морську глиб його гавайки, а з рукава міцно стиснутий у долоні стирчав ніж. Я знав, що він міг би використати проти мене пістолет — у нього був пістолет, так само, як і у мене — але ні, він хотів помсти. Він жадав всадити свій кинджал мені у горло так само несамовито, як ґвалтівник своїй жертві…
З іншого боку, можливо, він просто не хотів шуміти, а лезо набагато тихіше, ніж куля…
— Відкривай машину і сідай за кермо, — басом наказав мій ворог. Вістря ножа врізалося мені у бік. Якщо я поворухнуся підозріло — воно познайомиться з моїми нирками.
У мене навряд чи був шанс врятуватися…
Я відкрив дверцята і обережно занурився у салон авто…
Рука непомітно лягла на ручку протилежних дверцят. Серце шалено калатало у грудях… Я мав план… Можливо, вдалий…
Тим часом вусань на хвилину відволікся, аби не перечепитися через поріг. Я не став чекати — швидким і напрочуд плавним рухом я відкрив дверцята і що було сили вистрибнув із машини.
Ніж полоснув мене по шкірі. Було боляче, але не смертельно. Судорожно перебираючи ногами, я підвівся і з розмаху гепнув дверима. Вусань все ще був в середині, разом із Святиною торбою…
— Чорт! — вилаявся я і потягся за пістолетом, що тримався на чесному слові у мене за поясом.
Не можна було лишати скриньку з кинджалом у руках цього клятого ковбоя!
Раптом, з іншого боку до автомобіля підійшов незнайомий чоловік.
Не гаючи часу, він зачинив другі дверцята і посміхнувся до вусаня, що лише тепер помітив новоприбулого:
— То що, Геннадію Батьковичу, ви здаєтесь, чи будемо й далі провадити різанину?
Вусань скривився, як середа на п’ятницю. Здається, він був знайомий із моїм рятівником…
Я подивився на незнайомого чоловіка ще раз — сріблясто-русяве волосся, невеличка м’яка борідка, досить молоде обличчя із ледь помітними східними чи навіть арабськими рисами, яке, втім, вже було прикрашене продовгуватими зморшками, що прорізали лоба, а також йшли від носа до підборіддя. Вони надавали виразу якоїсь театральності. Пан Ларс, а це, напевно, був він, нагадував мені голлівудського актора, що виконує характерні ролі. І чомусь здалось, що ці ролі далеко не такі героїчні, як здавалось зі слів Святи.
Він зиркнув на мене своїми холодними сірими очима і привітно мовив хрипким голосом:
— Ну що, друже, будемо тепер разом шукати Святу?
Ковбой у салоні авто здригнувся. Певно, до нього дійшло, що поза паном Ларсом наче з самої землі виросли два кремезних охоронці у однакових сірих футболках.
— У цього Гени є помічники, — раптом згадав я.
Пан Ларс лише посміхнувся і подивився кудись мені за спину. Я теж повернув голову, аби побачити, що ж саме привабило Ларса.
Поза моєю спиною теж стояли два здоровенні леґені. Один із них замахнувся — і я одразу ж познайомився з його кулаком.
Ми кудись їхали. Це неважко було зрозуміти, адже машина, на підлозі якої я скорчився, наче почавлений колесами змій, нещадно теліпалася із боку у бік, підстрибувала на вибоїнах і каменях, а також весь час сумно дирчала, бідкаючись на долю.
Наді мною сидів Гена. Він був пов’язаний по руках і ногах, і якби його не закріпили мотузкою до металевих з’єднань відсувної лави, він так само, як і я, впав би на дно автомобіля і звивався 6 вужем.
Я вважав безглуздим мовчки їхати назустріч смерті, що було досить імовірним вирішенням всіх питань, судячи з того, як мене зв’язали здоровані пана Ларса, а тому не витримав тиші і мовив:
— Навіщо тобі кинджал?
Ковбой, здається, навіть не зрозумів, що я звертаюсь до нього. Я не був впевнений, що він взагалі помітив мене у себе під ногами, та мій настрій був занадто бойовий, аби здаватись, тому я вирішив голосно повторити питання:
— Нащо тобі той кинджал?
— Та пішов ти! — цитьнув на мене вусань і знов відвів очі до стіни.
— Ми обидва у скруті. Цей Ларс виявився не таким янголом, як його описувала Свята.
— Ха… Янгол? Ти жартуєш?
Я, звичайно, був дуже радий, що викликав у вусаня посмішку, та це не було моєю метою.
— Навіщо тобі чи тому, на кого ти працюєш, кинджал?
— Та хто ти такий взагалі?
— Мене звати Джон.
