Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
Я дістав рожевий апарат. На екрані був незнайомий номер телефону. Код оператора — три п’ятірки… Звичайнісінький собі номер…
Брати чи не брати?
Поки я вирішував, відповісти чи ні, мелодія затихла.
Я скинув швидкість. Треба було прийти до тями — цей дзвінок мобільного мене геть перелякав…
Тицьнувши телефон до кишені, я зітхнув і вже хотів покласти долоню на кермо, аж раптом… До руки, наче сам попросився, ліг папірець. Ні, навіть не папірець, а цілий плакат! Той самий, що я зірвав із стовпа…
Я поглянув на цифри… Код оператора, три п’ятірки… Чорт! Що це може означати? Той самий номер, який щойно змусив телефон вчинити гучну істерику…
Обравши більш-менш слушне місце, я з’їхав на край дороги і вийшов із машини. Зараз мені треба було зібрати якнайбільше сміливості і прийняти рішення…
Я подивився на небо, наче воно могло чимось допомогти. Там було так само темно, як і раніше… Що ж, небо, не дочекаєшся від тебе поради — доведеться діяти самому…
Я натиснув кнопку повтору…
— Хело, Свята? — пролунав у трубці чийсь хрипкий голос із легким акцентом. На задньому плані я почув шум коліс. Здається, чоловік, що зі мною говорив, їхав у автомобілі.
— Начебто ні, — мовив я, намагаючись не виказати того хвилювання, що зараз змушувало моє серце ледь не вистрибувати з грудей.
— Хто це?
Раптом мені у голову прийшла геніальна, як мені здалось, ідея. Якщо зі мною розмовляють викрадачі Святи — то інформація від третіх осіб їм напевно вже не потрібна, бо ж дівчина у них і вони можуть дізнатися про автомобіль від неї. А якщо це не викрадачі — тоді я маю довідатися, хто ще шукає наше BMW. І якщо це пан Ларс…
— У мене є інформація про машину, яка вам потрібна. — зробив я перший крок.
— Добре. І що ви хочете натомість? — розсудливо мовив мій співрозмовник.
Отже, це не викрадачі… Хоча хто знає, може, вони схопили Святу, але та їм нічого не розповідає? І тепер вони вважають, що скринька з кинджалом знаходиться у машині, яку їм все ще треба знайти… Чорт!
— Агов, хлопче, ти ще там? — почувся у трубці стурбований голос чоловіка.
— Так-так, я тут. Я хочу знати, з ким я говорю? Вести справи з людиною без імені якось неприємно…
— Це не секрет — мене звати Ларс Гудвін. Може, це ім’я і не скаже тобі багато, та я тримаю своє слово. Якщо хочеш грошей — я їх маю.
Пан Ларс… От саме той, хто мені зараз зможе допомогти.
Я ледь втримався, аби не крикнути вголос щось на кшталт «Святий Боже!» чи дещо подібне.
— Агов! Шановний, то у вас є інформація, чи ви просто любите, аби ваше мовчання у трубку хтось чув?
— Коли ви можете бути на автовокзалі міста Судак? — спитав я.
— Не раніше, ніж через три години. Можливо, чотири… Скажіть, чи мені є сенс дійсно їхати так далеко? Ваша інформація варта того?
Я з полегшенням зітхнув. Чи моя інформація варта того? Ну, пане Ларс, думаю, ви ще пошкодуєте, що сумнівались у цьому.
Та вголос я сказав лише одне:
— Варта, бо якщо ми з вами не зустрінемось, Святі загрожує смертельна небезпека.
— Я зрозумів, — голос чоловіка по той бік зв’язку змінився. Тепер він був холодний і гострий, наче лезо. — Чекайте мене через три години на автовокзалі. Як я вас впізнаю?
— Я буду на тому самому BMW, що ви розшукуєте.
У мобільному почулись гудки. Добре. Тепер я знаю, що робити.
Звичайно, я не дурень, аби стирчати у машині і чекати, поки до мене підійдуть велетні зі зброєю і випустять мені нутрощі, прикрасивши ними салон, наче новорічною гірляндою. Ні, я не хотів ризикувати. Саме тому я взяв Святину торбу і вдяг її замість свого наплічника, який лишився у автомобілі, а потім відійшов якнайдалі від парковки, де лишив BMW, притулився спиною до заляпаного сіромахи-кіоску і спробував стати непомітним. Єдиний, за кого мене можна було прийняти — це місцевий молодий п’яничка, що чекає, коли хтось щиросердий подасть йому кілька копійок задля втілення алкогольних мрій.
Я шалено хотів їсти, але, на жаль, грошей не лишилось. Від голоду трохи паморочилось у очах, втім, я знав, що це не смертельно.
З мого місця було чудово видно машину і всіх, хто надумав би до неї наблизитись.
Я чекав вже більше чотирьох годин. Ранок був сонячний і теплий, десь здалеку до мене долинали голоси пташок — можливо, десь поблизу квітнув приватний садок чи навіть місцевий парк. Запах свіжих фруктів — персиків, винограду та кавунів — нав’язливо намагався вивернути шлунок назовні. Та я намагався не думати про їжу… Зараз у мене були набагато важливіші проблеми, ніж голод. Адже від того, чи вдасться мені знайти підтримку пана Ларса, залежить життя Святи…
Я намагався зрозуміти, чому для мене так важливо, аби з дівчиною було все гаразд? Авжеж, секс, чи що там було у нас із нею, грає певну роль. Та насправді, при думці про її світлі кучері, щиру посмішку і на диво теплі блакитні очі мені ставало якось незвично… Якось тепло у грудях, але з тим же тривожно і ніяково… Я не знав, як ставлюсь до Святи. Не знав, що вона для мене означає… Та я не мав жодної здогадки, навіщо далі жити, якщо Святи не буде…
Розбиратися у своїх думках було занадто важко. Та й час зараз був не слушний.
Я бачив автобуси, що приїздили на станцію, випльовували натовп людей, всмоктували своїми дверцятами нову порцію — і знов відправлялися хто куди… Тут були автобуси до Коктебеля, Ялти і ще до багатьох великих і малих
