— Розумію, — сказав Віталій, кивнувши головою. — Можу чимось допомогти?
— Нічого ти не розумієш, — відповів Андрій. — У тебе, напевно, дружина є, вже й діти?
Той ствердно кивнув.
— То що ж ти можеш розуміти? Вибач, звичайно… А допомогти, безперечно, можеш. Якщо твоя ласка, то позич мені гривень тридцять-сорок, щоб я хоч додому дістався. Така вже дурна ситуація виникла…
— Звідки ви все-таки? — перепитав Віталій.
— З Волині. Є там такий Жуків. Працюю у райлікарні, — Андрій відчув, що легенда про неіснуючий Жуків стала для нього звичною. — А коли ти змінюєшся?
— О дев’ятій.
— А машини в тебе часом немає?
— Часом є, — відповів Віталій. — А що?
— Ну то як ти вже такий добрий і, звичайно, якщо де тебе не дуже обтяжить, то завези мене до сусіднього райцентру, через який проходить залізниця, бо тут я на вокзал не піду. Мене там, напевне, чатують від учора.
Андрій прекрасно усвідомлював, що все, про що він говорить, на критичний розсуд виглядає вкрай підозріло, але зупинитися вже не міг. Це був його єдиний шанс без зайвих пригод накивати звідси п’ятами. Тому й чіплявся за нього. Витягнувши на хліб ще одну шпротину, він додав:
— Ось так. З жінками варто бути обережним в усіх відношеннях, бо таких дров можна наламати, що потім довго чухатимешся, як-от я тепер. А тут ще й просто на вулиці колька вхопила.
Доходила четверта ранку. Пляшка коньяку на столі залишалася майже повного, зате батон і шпроти пішли. У банці вже вкотре кипіла вода на каву. Прощатися молодий лікар не поспішав — давалися взнаки пережитий стрес та випиті коньяк із кавою. Андрій також не прагнув до палати, відчуваючи, що заснути не зможе. До того ж непокоїло ще одне питання і з’ясувати його саме зараз була можливість.
— Ну і як у вас тут працюється? — запитав він, наче вичерпавши теми, про які вони говорили. — Зарплату за який місяць отримали?
— Останнім часом досить регулярно платять, — похвалився Віталій. — Гріх жалітися.
— Півтори ставки маєш? — поцікавився Андрій.
— Маю. Ургентну й півставки в поліклініці.
— Нормально, — погодився Андрій. — І як навантаження?
— Вистачає, — кивнув головою Віталій. — А сьогодні взагалі дурний день, з самісінького ранку товчуся…
— А що таке?
— Ну, зранку апендицит оперував, а потім кримінал привезли…
— Що за кримінал? — перебив Андрій. — Ножове? У нас часто ріжуться.
— Та ні. Одного мужика та-а-ак приголубили! Голову проламали, обидві руки потрощили — взагалі атас… На одній подвійний перелом передпліччя, на другій — простий. У комі його привезли. Якийсь такий, під крутого, навіть мобільник у кишені… Мусив нейрохірурга по санавіації викликати. Якраз перед тим, як вас привезли, оперувати закінчили. Вдавлений перелом черепа…
— І як, живий? — Андрій сам відчув, як змінився його тон.
— Та поки що живий…
— І часто у вас тут такі розбірки бувають?
— Та іноді трапляється… — Віталій знизав плечима. — Хто його зна, які тут були розбірки? Уявіть, невідомий подзвонив на «Швидку», що якийсь мужик лежить біля ТЕЦ. Наші поїхали забрали. І ні тобі хто такий, ні звідки… Потім за кілька годин з’явилися родичі аж із Києва — їх також хтось повідомив, що той травмований і його поклали в лікарню. Міліція, звичайно, також була — покрутилися й пішли. У нас взагалі кримінальне місто. Постійно якісь травми, трупи… А коли на електростанції зарплату видають, чергувати взагалі чудо! Такого надивилися… Пивними кружками голови б’ють…
Далі Андрій не слухав. Від серця трохи відлягло. По-перше, скоріш за все, міліція його поки що не шукає, принаймні так він сподівався. По-друге, убивство на ньому не висить. Зараз він усією душею бажав, щоб той тип з гаража вижив. З іншого боку, чи так радіти першій новині, Андрій не знав. Схоже, його викрадачі не пішли на співпрацю з міліцією, бо самі були по вуха у всілякому криміналі. Або вони впевнені, що й самі впораються з пошуком втікача. А що як у цьому криміногенному містечку й міліція корумпована? Таке можливо. Тоді до пошуків уже долучились і правоохоронці. Виходить, уся надія на чергового хірурга Галютинської райлікарні. Ось тобі й амурні справи… Права рука Андрія мимохіть торкнулася в кишені листа, другою він стомлено провів по обличчю. Колега розцінив цей жест як сигнал лягати спати. Прочинивши дверцята шафи для одягу, він витяг з кишені гроші й простягнув Андрієві.
— Дякую, — сказав Андрій. — Приїду — одразу вишлю. За бензин, до речі, також. Слухай, Віталію Петровичу, може, організуєш мені якось поголитися? Мене вже, напевно, і злякатися можна…
На це Віталій лише почухав голову:
— Ви знаєте, я тут навіть не маю чим… Дома завжди голюся. Нове лезо взагалі-то можу знайти, а от станок… Ви ж не схочете голитися тим, що слабим животи голять перед операцією?
Авжеж, голитися тим станком навіть зараз Андрій не хотів, але треба ж якось привести обличчя до ладу. Тому, розламавши принесене Віталієм лезо вздовж на дві частини, вклав одну в хірургічний затискач і, густо намастивши обличчя милом, заходився перед дзеркалом голитися цією імпровізованою бритвою.
Коли хтось обережно постукав до ординаторської, рука його здригнулася, і він мало не порізався.
