— Слухай, а як ти їси? Ти що, завжди так жереш, коли із запою виходиш?
Андрій тільки мовчки кивнув головою.
— А я не можу, — здивувався той. — Тиждень після цього не їм. Навіть дивитися на жратву не можу.
— А лікуватися пробував? — запитав Андрій.
— А… — той махнув рукою. — Пробував… На півроку тільки вистачає. А ти?
— Ще ні, — відповів Андрій, відчуваючи, що не настільки компетентний, аби обговорювати з алкоголіком такі теми. — Усе думав, що сам зможу…
Тепер по тілі розлилася страшенна втома. Андрій перевернувся на другий бік, укрився з головою ковдрою та заплющив очі. Була лише сьома година вечора.
XIВін прокинувся раптово. У коридорі щось відбувалося. Чулися якісь вигуки та незрозумілі звуки. У палаті стояла темрява, і всі спали. Хтось важкий біг по коридору до дверей їхньої палати. Сон злетів миттєво, і Андрій скочив на ліжку. Він так і спав, не роздягаючись, і тепер лише всунув ноги в черевики. Серце стислося від недоброго передчуття. Той, хто біг, загальмував біля самих дверей. Що тепер? Крізь неясні вигуки Андрій почув уривки:
— … нате, докторе… зараз принесуть…
— Та біжи швидше!… Десь там, у маніпуляційній…
Хху… Здається, це не по нього. Мабуть, щось сталося у відділенні, когось привезли, не інакше. Когось такого, що миттєво здійнявся увесь цей «алярм». Андрій обережно підійшов до дверей і, прочинивши їх, визирнув у щілину. Просто серед коридору на підлозі стояли ноші, на них лежав чоловік у старому подертому светрі та брудних штанях. Буквально на ньому сидів учорашній лікар, без халата, в самій піжамі. Напевно, він уже спав, і його просто стягли з ліжка. Кров розбризкувалася на всі боки десь від шиї пацієнта, а по підлозі вже розпливалася калюжка. Усе це товклося та розносилося взуттям тих, хто снував поруч, і від цього світла салатова підлога мала просто жахливий вигляд. Хірург щось робив там, на шиї, а з-під його рук порскало на всі боки, зокрема й на його штани. Андрій зрозумів, що сталося. У хворого було поранення кровоносних судин шиї. Андрій не знав, як спиняли кровотечу, поки бідолаху везли до відділення. Напевно, якимось чином це вдавалося, бо інакше він мав би померти десь по дорозі. Тепер кровотеча відновилася, і його колега намагався затиснути пальцем судину, щоб спинити кров, та йому це не вдавалося. До того ж хворий, що, видно, перебував у шоковому стані, збуджений, напівбожевільний, ліз до шиї руками, намагаючись затиснути рану, і заважав лікареві. Біля нош з розгубленим виглядом стояли дві санітарки, а трохи осторонь — якісь дві жінки у стані, близькому до істерики. Вони затуляли роти руками і щось голосили. Поруч чомусь не було жодної медсестри.
Андрій, вискочивши з палати, схопив мужика на ношах за руки, щоб не заважав, а місцевий лікар, відразу звільнившись від перешкоди, натис пальцями хворому на шию нижче рани, намагаючись перетиснути судину. Проте ефекту це не дало. Він тиснув сильніше, його закривавлені пальці ковзали по слизькій шкірі, а з рани й далі лило струмком.
— Бл-ляха… сонна… Де ж воно?! — невідомо до кого просичав хірург.
Андрій схопив моток бинта, який випав на підлогу невідомо в кого і, запхавши його просто в рану, сильно притиснув рукою. Юшити відразу перестало.
— Не сонна, а яремна вена… — тихо проказав він до колеги, який тепер сам автоматично схопив хворого за руки. — Давай в операційну. Чого ти бавишся на підлозі в коридорі, а не в операційній? І де твої сестри?
Але той лише здивовано кліпав очима. З якихось дверей у протилежному кінці коридору вискочила медсестра й побігла до них. Захекана, з тремтячими руками, вона ніяк не могла попасти ключем у замок дверей поруч із ношами. Андрій одразу зрозумів ситуацію. Це мала операційна, і вона бігала шукати ключі. Медсестра була вчорашня, та, що робила ін’єкції. Операційна сестра, напевно, просто відпросилася в лікаря додому, пообіцявши, що з’явиться за десять хвилин у разі потреби. Звичайна ситуація… Хто ж міг знати, що цих десяти хвилин просто не буде? Нарешті, двері відчинили, і хворого з ношами затягли туди й переклали на стіл. Андрій весь час притискав бинта до рани. Кровотеча майже припинилася, щоправда, бинт весь просякнув кров’ю і з нього капало.
А молодий колега розгубився зовсім. Він стояв, наче бовдур, і не знав, куди себе прикласти. Манілуляційна сестра також мало орієнтувалася в тому, що має робитися у цьому підрозділі, та ще й у такій ситуації. Проте вона бігом накривала столик з інструментами, і руки її дрібно тремтіли. Тільки зараз Андрій усвідомив, що міг би й сам утрапити у схожу халепу, але за стільки років, як то кажуть, Бог милував.
— Скажи, хай тиск зміряють і ставлять капати на обидві руки. І кров взяти — гемоглобін, еритроцити та гематокрит.
Усе це Андрій процідив крізь зуби, нахиливши до нього голову й чітко вимовляючи кожне слово.
Тільки тепер вони вперше зустрілися очима. Напевно, лише зараз місцевий втямив, що поруч із ним лікар, який не розгубився в цій ситуації, і що єдиний порятунок — повністю підкоритися його волі. Це вже було щось. Він миттєво віддав команду, і медсестра, кинувши інструменти, побігла все організовувати, а натомість прибігла якась інша. Андрій продовжував затискати рану, поки
