Убивчий білий - Джоан Роулінг
— Як ти, Робін? — спитала вона, дзьобнувши повітря біля вуха Робін. Нещасна, розчарована і присоромлена тим, що не почувається щасливою, Робін раптом зрозуміла, наскільки сильно ця жінка — тепер її своячениця — її не любить.— Гарненька сукня! — додала тітка Сью, уже дивлячись на красеня Метью.
— Так шкода, що твоя бідолашна мама...— почала вона, а тоді з болісним зітханням сховала обличчя в носовичку, який тримала напоготові.
Заходили нові друзі й родичі, усміхалися, цілували молодят, потискали руки. Джефрі очолював привітальну шерегу і по-ведмежому обіймав кожного, хто не чинив достатнього спротиву.
— Отже, він прийшов,— сказала улюблена кузина Робін, Кеті. Вона стала б дружкою, якби не була глибоко вагітна. Власне, ось-ось мала народити. Робін дивувалася, що Кеті ще здатна ходити. Живіт у неї був напнутий, мов кавун, коли вона потягнулася цілувати Робін.
— Хто прийшов? — не зрозуміла Робін. Кеті вже обіймала Метью.
— Твій шеф. Страйк. Мартін якраз напосівся на нього у...
— Гадаю, вже досить, Кеті,— сказав Метью і вказав у бік столу посередині кімнати.— Ти б сіла, мабуть, воно важко на такій спеці?
Робін заледве помітила наступних кількох гостей. На їхні добрі побажання вона відповідала так-сяк, усе вдивляючись у двері, через які гості входили. Невже Кеті мала на увазі, що Страйк тут, у готелі? Він приїхав за нею з церкви? Невже прийде? А де ховався? Робін усюди шукала — на терасі, у фойє, на барі. Надія підносилася і знову згасала. Може, Мартін зі своєю знаменитою нетактовністю його прогнав? Тут Робін нагадала собі, що Страйк — не таке вже слабке створіння, і знов завирувала надія, а оскільки внутрішнє «я» Робін поринуло в ці перепади сподівання й остраху, стало зовсім неможливо симулювати звичайні для весілля емоції — відсутність яких, як знала Робін, Метью відчував і обурювався з того.
— Мартін! — зраділа Робін, коли підійшов її менший брат, уже сильно напідпитку і в оточенні друзів.
— Ну що, вже в курсі? — спитав Мартін, маючи за належне, що Робін у курсі. В руці він тримав мобільний. Ночував Мартін у друга, бо його кімнату віддали родичам з півдня.
— В курсі чого?
— Він учора спіймав Різника.
І Мартін тицьнув їй екран з новинами. Робін ахнула, коли побачила, ким виявився Різник. Рана, якої завдав їй той чоловік, боляче пульсувала.
— А він ще тут? — спитала Робін, наплювавши на прикидання.— Страйк? Він лишиться, він тобі не казав, Марте?
— Та Господи Боже,— пробурмотів Метью.
— Вибач,— помітив його роздратування Мартін.— Я чергу затримую.
Він поплентався геть. Робін розвернулася до Метью і побачила — ніби на термограмі — як від нього пашить провиною.
— Ти знав,— сказала вона, неуважно потискаючи руку двоюрідній бабусі, яка нахилилася до Робін, очікуючи на поцілунок.
— Що знав? — огризнувся Метью.
— Що Страйк спіймав...
Але тепер уваги Робін вимагали давній університетський друг і колега Метью, Том, і його наречена Сара. Робін ледве чула, що там каже Том, бо все поглядала на двері, видивляючись Страйка.
— Ти знав,— повторила Робін, коли Том і Сара пішли. Знову сталася затримка, бо Джефрі зустрів кузена з Канади.— Адже знав?
— Я вранці почув кінець новини,— пробурмотів Метью. Глянув поверх голови Робін на двері, і його обличчя закам’яніло.— Ну, ось він. Твоє бажання справдилося.
Робін озирнулася. Страйк якраз пірнув у двері: неголений, із сіро-фіолетовим оком і опухлим зашитим вухом. Коли їхні погляди зустрілися, він підніс забинтовану руку і спробував винувато всміхнутися, але скривився.
— Робін,— сказав Метью,— слухай, я маю...
— За хвильку,— відповіла Робін з радістю, якої не було цілий день.
— Перш ніж ти з ним поговориш, я маю сказати...
— Метте, ну це не може почекати?
Ніхто з рідних Страйка не затримував, через травму потискати руки він не міг. Тримаючи забинтовану долоню перед собою, він почовгав вздовж привітальної шереги. Джефрі сердито дивився на нього, і навіть мама Робін, якій Страйк під час знайомства сподобався, ледь подужала всміхнутися, коли він привітав її на ім’я. Всі гості, здавалося, витріщалися.
— Не обов’язково було влаштовувати такий драматичний вихід,— сказала Робін, усміхаючись йому в понівечене обличчя, коли Страйк нарешті став перед нею. Він широко всміхнувся у відповідь, хоч це було боляче: подорож за двісті миль, яку він так необачно утнув, таки була варта цього — що Робін ось так йому усміхається.— Увірвався до церкви. Міг просто подзвонити.
— Так, вибачте, що перекинув квіти,— відповів Страйк, звертаючись і до насупленого Метью теж.— Я дзвонив, але...
— Я сьогодні вранці без телефону,— відповіла Робін, розуміючи, що затримує чергу, але не дбаючи про те.— Підходьте,— весело сказала вона до начальниці Метью, високої рудокосої жінки.
— Та ні, я дзвонив... коли, два дні тому? — мовив Страйк.
— Що? — перепитала Робін. Метью провадив скуту розмову з Джемаймою.
— Кілька разів,— додав Страйк.— І повідомлення лишив.
— Я не отримувала дзвінків,— сказала Робін,— чи повідомлень.
Балачки, дзвін, бряцання з боку сотні гостей і ніжна мелодія у виконанні струнного квартету раптом стихли, ніби Робін опинилася в бульбашці густого шоку.
— Коли... коли ти... два дні тому?
Щойно приїхавши до батьківського дому, Робін поринула в обтяжливі передвесільні справи, однак знаходила час зазирати в телефон — часто і потай,— сподіваючись, що Страйк дзвонив чи писав. Лежачи на самоті в ліжку, вона переглянула історію дзвінків, слабко сподіваючись, що знайде щось пропущене, але виявила, що всю історію стерто. Останні два тижні Робін майже не спала, тож вирішила, що через утому схибила, натиснула не ту кнопку і сама все випадково видалила...
— Я не хочу лишатися,— бовкнув Страйк.— Я просто хотів вибачитися і запросити тебе...
— Ти маєш лишитися,— озвалася Робін і схопила його за руку, ніби боячись, що Страйк утече.
Серце калатало так швидко, що вона ледве дихала. Робін знала, що сильно зблідла; гамірне приміщення хиталося навколо.
— Будь ласка, лишайся,— сказала вона, досі тримаючи Страйка за руку і не звертаючи уваги на сердитого Метью поруч.— Я... я маю з
