Убивчий білий - Джоан Роулінг

— ...то я — «кінчена дурепа»,— завершила Робін.

Тепер можна було роздивитися і чоловіків на терасі, але Страйка Робін ніде не бачила. Він був кремезний чоловік. Його було б помітно навіть серед її братів і дядьків, які всі вищі за шість футів. Настрій, що злетів до небес, коли з’явився Страйк, тепер линув до землі, ніби пташеня під зливою. Мабуть, пішов після служби замість сісти на бусик до готелю. Його поява знаменувала лише жест доброї волі й більш нічого. Страйк приїхав не знову взяти її на роботу, а просто привітати з початком нового життя.

— Слухай,— мовив Метью теплішим тоном. Робін розуміла, що він теж пригледівся до натовпу, не знайшов Страйка і дійшов того самого висновку.— Я намагався сказати в машині всього-на-всього таке: тобі вирішувати, що робити, Робін. Якби він хотів... якщо він захоче, щоб ти повернулася... я просто хвилююся, Боже. Працювати на нього — справа небезпечна, хіба ні?

— Так,— погодилася Робін; рана від ножа боляче пульсувала.— Це небезпечно.

Вона розвернулася до батьків і решти рідних, чекаючи, щоб вони наздогнали. Ніздрі виповнював солодкий лоскітний аромат гарячої трави, сонячне проміння било по голих плечах.

— Хочеш до тітоньки Робін? — спитала сестра Метью.

Маленька Грейс слухняно схопила Робін за поранену руку і повисла на ній. Робін аж зойкнула від болю.

— Ой, Робін, вибач... Грейсі, пусти...

— Шампанське! — оголосив Джефрі. Він обійняв її за плечі й повів до натовпу, який чекав на молодят.

Чоловіча вбиральня (як Страйк і очікував від дорогого заміського готелю) нічим не смерділа й аж сяяла чистотою. Він пошкодував, що не взяв із собою до прохолодної й тихої кабінки пінту пива, але так тільки підсилилось би враження, ніби він якийсь безславний алкоголік, що припхався на весілля просто з в’язниці. Власне, персонал на вечірці відреагував на його заяву, що він учасник весільних святкувань Канліффів та Еллакоттів, з ледь прихованим скепсисом.

Навіть з нерозбитим обличчям Страйк лякав людей — був кремезний, чорнявий, від природи насуплений і з профілем, мов у боксера. А сьогодні — ніби з рингу прийшов. Ніс був зламаний, фіолетовий, набряклий так, що зробився вдвічі більшим; очі набубнявіли, під ними — синці; одне вухо — запалене, липке, у свіжих чорних швах. Принаймні рану від ножа на долоні ховали бинти, хоча найкращий Страйків костюм був пом’ятий і прикрашений плямами від вина, яке він пролив на піджак, коли вдягав його минулого разу. Хоч однакові черевики взув, як виїжджав до Йоркширу,— ось найщедріше, що можна було сказати про його вигляд.

Страйк позіхнув, заплющив зболені очі й на мить приклав чоло до холодної стіни між кабінками. Він так утомився, що міг би просто тут, на унітазі, й заснути. Однак мусив знайти Робін і просити її — молити, якщо буде треба — пробачити його за те звільнення і повернутися на роботу. Здається, вона зраділа, коли їхні погляди зустрілися в церкві. Й точно усміхнулася до нього, коли в парі з Метью йшла до виходу, тож Страйк поквапився за цвинтар і попросив свого друга Шпеника, який зараз спав на стоянці в позиченому для поїздки «мерседесі», їхати за бусиком до готелю.

Страйк не мав бажання лишатися на частування й промови: він так і не підтвердив, що прийде, а тоді вигнав Робін. Він хотів лише кілька хвилин поговорити з нею, але поки що це було неможливо. Він забув, що таке ці весілля. Поки шукав Робін на терасі, потрапив під неприємно зацікавлені погляди сотні пар очей. Відмовившись від шампанського (якого не любив), Страйк пішов до бару по пінту пива. Слідом вийшов чорнявий молодик, що мав чоло і губи, як у Робін, а за ним потягнулася ще зграйка молоді, в якій всі ледь приховували збудження.

— Ви ж Страйк, еге ж? — спитав молодик.

Детектив це визнав.

— Мартін Еллакотт,— відрекомендувався молодик.— Брат Робін.

— Як ся маєш? — озвався Страйк і показав забинтовану долоню, даючи зрозуміти, що руки потиснути не може.— Не знаєш, де вона?

— Фотографується,— відповів Мартін і показав на айфон у другій руці.— А про вас у новинах пишуть. Ви спіймали Шеклвелльського різника.

— О,— сказав Страйк.— Так.

Попри свіжі порізи на долоні й вусі, відчуття було таке, ніби бурхливі події дванадцятигодинної давнини сталися дуже давно. Контраст між загидженим лігвом, де Страйк спіймав убивцю, і цим чотиризірковим готелем був разючий — ніби дві різні реальності.

До бару підійшла жінка з тремким бірюзовим капелюшком на білявій голові. Вона теж тримала в руці телефон, швидко стріляючи очима то на Страйка, то на екран з його фото (адже то точно був він!).

— Вибачай, треба відлити,— сказав Страйк Мартінові й вийшов, поки не підійшов ще хтось. Ледь упевнивши підозрілих працівників готелю, що йому тут місце, він сховався у вбиральні.

Знову позіхнувши, він глянув на годинник. Робін, мабуть, уже закінчила фотографуватися. З гримасою болю (знеболювальне, яке дали йому в лікарні, вже не діяло) Страйк підвівся, відчинив двері та знову вийшов до натовпу цікавих.

У кінці порожньої бенкетної зали готувався струнний квартет. Він почав грати, а рідні вишикувалися в шерегу, готуючись по черзі приймати гостей; Робін здогадалася, що погодилася на це все колись у процесі підготовки до весілля. Вона настільки зняла з себе відповідальність за організацію святкування, що повсякчас мала такі сюрпризи. Наприклад, зовсім забула, що фотографуватися домовилися не при церкві, а в готелі. А якби не поїхали у «даймлері» просто після церемонії, вона б уже поговорила зі Страйком і просила б — молила, якщо буде треба — взяти її назад. Але він пішов, так і не поговоривши з нею, і тепер Робін думала, чи стане їй мужності — чи самопокори — подзвонити йому і просити прийняти на роботу.

Після осяяних сонцем садів зала здавалася темною. Тут були обшиті деревом стіни, жакардові завіси, картини маслом у позолочених рамах. У повітрі висів густий аромат квітів, на білосніжних скатертинах виблискували скло і срібло столового начиння. Струнний квартет, дуже гучний у лункій дерев’яній коробці-кімнаті, скоро потонув у голосах гостей, що теревенили на сходах, юрмилися на майданчику, розмовляли, сміялися. Всі вже напилися шампанського й пива.

— Ну, починаймо! — заревів Джефрі, який насолоджувався цим днем як ніхто.— Запускайте!

Якби була жива мама Метью, Джефрі (подумала Робін) навряд чи зміг би