Акротірський шпигун - Вольфганг Шрайєр
— Сідайте, лейтенанте, — сказав підполковник авіації приємним звучним голосом. — Хочете сигарету?
Він справляв враження симпатичного начальника. Я вирішив бути пильним і остерігатися його люб'язності. Сів і дав йому припалити.
— Якщо мене вірно поінформували, лейтенанте Андерсон, — сказав підполковник, переводячи погляд туди, де вітер від вентилятора зрізав кільця сигаретного диму, — два тижні тому ви ще займалися в Ліверпулі своїми цивільними справами.
— Так, сер.
— У чому полягала ваша діяльність?
— Я — співробітник митної служби розшуку, сер.
З того, як підполковник кивнув, я зрозумів, що він уже знає про це. Крім того, у нього в руці був якийсь папірець — безсумнівно, з моєї персональної справи.
— Які ж були ваші обов'язки? — запитав він. — Ви займалися звичайною перевіркою багажу чи мали справу з добре організованими контрабандистами?
Зневажливий тон, яким він сказав це «звичайною перевіркою», трохи образив мене, і тому я не без гордості признався, що кілька семестрів вивчав криміналістику, займав відповідальну службову посаду і брав участь у розслідуванні більшості тих злочинців, які входили до компетенції моєї установи. Недавно я вів розслідування афери з наркотиками, і досить успішно…
Лише потім я усвідомив, що мені краще було приховати свої таланти (до речі, в армії це найрозумніша тактика).
— Наркотики? — зацікавлено вигукнув підполковник. — Я бачу, містер Андерсон, що ми з вами колеги. Моє прізвище Тінуел. Можливо, ви чули про мене дещо, я кілька років підряд керував у Скотленд-Ярді[6] головним комісаріатом по боротьбі з грабіжництвом та бандитським шантажем. Було б зайвим пояснювати вам, яке широке поле діяльності цього відділу.
Він самовдоволено посміхнувся, і я не наважився зіпсувати йому настрій, а вдав, ніби й справді пригадав його прізвище. Я добре знав, що для криміналіста старшого покоління немає нічого приємнішого, ніж несподівано почути відгук тієї слави, яку в свій час бульварна преса створила навколо його успіхів.
Потім підполковник Тінуел почастував мене холодним лимонадом і, поговоривши ще деякий час про відомі злочини тридцятих років, непомітно перейшов від англійських кримінальних історій до сучасного становища на острові Кіпр.
— Ось тут у нас відділ контррозвідки регіонального командування на Близькому Сході. — Розкриваючи передо мною цю таємницю, він зробив широкий жест, що охоплював усю обстановку кімнати, включаючи жалюзі, зелений сейф і сітку від москітів. — Становище на Кіпрі з точки зору безпеки далеко не блискуче, повірте мені. А в мене дуже мало людей. Найкращі мої сили зайняті грецькими партизанами і концентрують свою увагу на тому, щоб запобігти ворожим замахам проти наших повітряних сил. Тому ви, містер Андерсон, з'явилися до мене саме вчасно.
Надто пізно я зрозумів, що потрапив у пастку. Після всієї люб'язності, виявленої до мене як до молодого колеги, я вже не був спроможний з належною твердістю відмовитись від якогось делікатного завдання. Тепер мені тільки лишалося більш чи менш спритно перейти до оборони.
— На жаль, сер, я не розмовляю ні грецькою, ні турецькою мовами, — почав я, — не знаю ні країни, ні людей… Боюсь, що вам ніякої користі не буде з мене.
— О ні, — хитро посміхаючись, заперечив він. — Для вас у мене є щось особливе. Незнання згаданих вами речей у даному разі нічого не важить. Ваше завдання не в тому, щоб стати другим Лоуренсом[7]. Слухайте сюди: уже певний час по цьому острову нишпорить один загадковий іноземець — досить багатий чоловік, років п'ятдесяти; нам треба з'ясувати, що він являє собою в дійсності, його пристрасть — пам'ятки грецької старовини. За паспортом він американський громадянин на ім'я Натан Ф. Вальполь. Але для нас це настільки ж мало важить, як і його бажання видавати себе за археолога. Твердо встановлено лише одно: в своїх розшуках він надає переваги якраз тим районам, де розміщені військові об'єкти.
— Оскільки наші військові частини, виконуючи завдання по охороні безпеки, фактично є тут всюди, сер, — зауважив я, — то навряд щоб це спостереження могло бути приводом для надто серйозних висновків.
Підполковник заперечливо похитав головою:
— Протягом останнього тижня цей суб'єкт весь час копирсається поблизу нашого нового аеродрому Акротірі, містер Андерсон. Він розбив свій намет на горбі, в районі доісторичних руїн, який, хоча й не входить до забороненої зони — не можемо ж ми надмірно розширяти ці зони, — являє собою дуже зручний пункт для того, щоб з допомогою бінокля і телеоб'єктива стежити за рухом на аеродромі і навіть фотографувати цей об'єкт. Ось чому ми повинні зайнятись ним.
— А ви не пробували довідатися про нього в американському консульстві, сер?
— Навіщо? Папери містера Вальполя в повному порядку.
Я зрозумів, що справу слід тримати в секреті від американських установ. Я досить довго був солдатом і добре знав, що між контррозвідками союзників у принципі ніколи не було співробітництва, а скоріше навпаки — неприязне суперництво, характерне для відносин між цивільними службами безпеки — наприклад, між митною службою розшуку та кримінальною поліцією, — яке нерідко призводить до склок. Розвідники здебільшого недооцінюють здібності своїх колег-союзників і в той же час схильні переоцінювати своїх противників, охоче приписують їм найспритніші виверти, набиваючи цим самим собі ціну.
Очевидно, колишній комісар Скотленд-Ярда Тінуел теж не зовсім був позбавлений цієї невинної слабості, бо тут же додав:
— Знаєте, лейтенанте Андерсон, шпигун досить рідко працює на ту країну, з якої він походить. Це ви зрозумієте, як тільки трохи вникнете в суть справи. Навіть коли містер Натан Ф. Вальполь справді американець, то це ще нічого не говорить про те, чиє завдання він тут виконує.
Беручи до уваги ім'я цієї людини, я висловив своє припущення:
— А може, він служить
