Акротірський шпигун - Вольфганг Шрайєр

Перед ранком мені приснилася міс Ругон. Тепер я вже не можу пригадати, в яких обставинах бачив я її уві сні, але добре пам'ятаю, що вперше це сталося в четвер, в ніч на двадцять друге серпня. Так само, як Натан Ф. Вальполь у своєму щоденнику наяву, я називав її уві сні просто «Гелен». Це було вже якесь безглуздя, просто — результат пустих думок, які мені слід було рішуче викинути з голови.

Наша друга прогулянка до Акротірі була драматичною. Очевидно для різноманітності, Вальполь обрав на цей раз зовсім інший шлях. Їхав досить упевнено, ні разу не завагавшись, куди йому слід завертати; з цього я зробив висновок, що він орієнтується на дорогах острова, як у власній кишені. Шосе Нікозія — Фамагуста, яке тиждень тому було для Вальполя гоночною трасою, тепер лишилося десь збоку. Він весь час прямував на південь, до гірського кряжу і, тільки проїхавши Атієну, звернув ліворуч.

Так ми доїхали до новоспорудженого військового табору, перед яким я несподівано побачив французькі легкі танки типу АМХ-13; ці машини французи успішно використовували в Алжірі. Очевидно, вони щойно прибули сюди, бо їх лише абияк устигли замаскувати сітками. Мене спантеличила також їх окраска: як відомо, французи, ведучи колоніальну війну в Північній Африці, відповідно до місцевих умов маскували свої військові машини, розмальовуючи їх плямами сірого, зеленого та коричньового кольору, а ці танки були пофарбовані в жовте.

Проте ні Вальполь, ні міс Ругон нічим не відгукнулися на це видовище, і я думав, що вони його й не помітили. Певно, вони взагалі мало розбиралися у військовому спорядженні, щоб збагнути незвичайність цієї картини. А я ще довго думав про ці танки, через що, мабуть, здавався своїм супутникам досить нудним компаньйоном.

— Де ви були минулої п'ятниці, під час прес-конференції, містер Андерсон? — раптом спитала міс Ругон.

Я мимоволі здригнувся. Лише тепер мені пригадалось, що вона тоді, біля засипаної траншеї, згадувала про намічену на три години зустріч журналістів — а я, прес-офіцер, не прийшов! От чорт, значить я допустився помилки. Це могло насторожити її, а ще більше — Вальполя, якщо він був не тим, за кого себе видавав.

— Я був зайнятий по службі, — нарешті відповів я. — А що там було?

Поглянувши на мене скоса, міс Ругон сказала:

— Нічого цікавого. Мова йшла про «Магічну операцію». Та верховний комісар, як і завжди, уникав конкретних відповідей. Він лише заявив, що стягування військ у район східного Середземномор'я може загрожувати Єгипту тільки в тому разі, якщо президент Насер закриє канал для англійських торгових кораблів, а той зовсім цього не збирається робити. Отже, цій концентрації військ дали поетичну назву «Магічна операція».

— «Магічна операція»? — буркнув з протилежного боку машини Вальполь. — Для неї більш підхожою шифрованою назвою було б слово «шахрайство», лейтенанте.

— Що ви цим хочете сказати?

— Що Іден дурить світом, — відповів Вальполь. — Ваш високошановний прем'єр, певно, засвоїв погляди нашого міністра закордонних справ, для якого мистецтво державної політики полягає в тому, щоб ходити на грані війни, але не далі.

— Я не певен того, що він тільки залякує, — роздратовано зауважив я.

— Війна проти Єгипту була б такою ж непопулярною з політичного погляду, як колись англо-бурська війна, а з воєнного — такою ж безуспішною, як Кримська війна. Це так же неминуче, як «амінь» у церкві.

— По-моєму, з юридичного боку ваші претензії до полковника Насера безгрунтовні, — пустила шпильку і міс Ругон. — Кожна суверенна держава має законне право націоналізувати великі приватні підприємства, звичайно, за відповідне відшкодування. Кілька років тому такий факт мав місце і в самій Англії — я маю на увазі націоналізацію вугільних шахт.

— Нехай з юридичного боку наша справа й недосить обгрунтована, — сказав я. — Але тут ідеться про інше: на карту поставлені могутність і стратегічні-позиції нашої держави, і ви це добре знаєте. Суецький канал — життєва артерія Британської Співдружності Націй. І ми, англійці, мусимо пильнувати, щоб ніхто її не перерізав. Ми повинні, за всяку ціну, зберегти свої позиції великої держави, і я гадаю, що на цей раз наш уряд не зупиниться ні перед якими заходами, щоб забезпечити наші життєві інтереси.

— Досить аморальний тезис, — зауважив Вальполь. — Але годі про це. Ніж даремно сваритися, давайте краще я розповім вам дещо з стародавньої історії Кіпру. Це полегшить вам розуміння того, що ви згодом побачите в моїй траншеї.

— Давайте, — сказала Гелен (у думці я вже давно називав її так).

— Найдавнішими мешканцями острова були семіти; потім сюди переселилися фінікійці. Вони заснували найзначніші міста — Саламіс, Пафос, Аматус, і ввели тут культ своїх богів. Пізніше прийшли грецькі поселенці з різних племен, переважно іонійці та дорійці, які утворили дев'ять невеличких царств. З восьмого століття до нашої ери Кіпр підлягав Ассірійському царству, проте, очевидно, грецькі та фінікійські князьки продовжували правити як васали ассірійських царів. Після падіння Ассірії Кіпром формально правила якась людина на ім'я Тірос, поки в п'ятсот шістдесятому році Амазіс Єгипетський не завоював острова. Це дуже цікавий історичний факт, якщо взяти до уваги, що нині, мабуть, навпаки — робиться спроба з Кіпру завоювати Єгипет. Історія хоч і не повторюється, проте іноді аж через дві з половиною тисячі років до попередніх подій додає нові, несподівані варіанти… © http://kompas.co.ua

На цьому й скінчилася розповідь Вальполя. Більше того, йому і на цей раз не судилося показати нам свої розкопки, хоч як ретельно він готував нас до цього. По капоту мотора раптом ударила каменюка, з кулак завбільшки, а за нею градом посипались інші. Брязнуло бокове скло, і великий його осколок врізався в мою праву руку; потекла кров.

— Давайте газ! — гукнув я до Вальполя, але він так розгубився, що нездатний був діяти рішуче.

Під час розповіді Вальполь зменшив швидкість, а тепер було вже пізно: юрба людей перегородила нам дорогу, і навіть