Акротірський шпигун - Вольфганг Шрайєр

Наприкінці обшуку я натрапив на товстий зошит, захований Вальполем на дні замкненої шухляди поміж шовковими сорочками; йому, певно, і в голову не приходило, що хто-небудь може знайти зошит і прочитати записи. Сторінкам цього зошита він довірив таємницю свого кохання до міс Ругон. Між іншим, у своєму щоденнику він весь час називав її «Гелен».

Мене охопило почуття антипатії до Вальполя. Це були не мрійні визнання закоханого першокурсника, а досить тверезі записи, в яких автор коротко й послідовно змальовує різні стадії своєї, як він висловлюється, «фатальної пристрасті». Мені дуже неприємно було переглядати зошит, але ж я мусив виконати свій службовий обов'язок. Копирсання в особистих речах чужої людини було гидкою часткою моєї роботи, я сам собі здавався брудним і тому закінчив цю операцію якомога скоріше.

Боже мій, старий Вальполь закохався! Я це передчував.

Поклавши всі речі так, як вони й лежали, я замкнув кімнату, вистежив, коли в ложі портьє нікого не було, і повісив ключ на місце. Весь обшук тривав не більше як півгодини, що, звичайно, пояснюється моїм фаховим досвідом. Однак, незважаючи на свою спритність, я не знайшов нічого такого, що могло б стати обвинуваченням проти Вальполя або провідною ниткою для мене.

Після всього цього у мене аж сорочка прилипла до спини. Я скинув її мерщій і став під холодний душ. Чорт забери, що ж я мав робити далі?

Увечері другого дня — це було вже десь близько півночі — я зустрів Вальполя в барі готелю. Грав джаз. Американець сидів, підтягнувши ноги, як розгнівана горила, на високій табуретці і, здається, вже добре хильнув коктейлю. Скляна поверхня столика, на якому стояв його келих, відбивала зеленкувате світло, що робило його бридке широке обличчя блідим, як у мерця.

— Хелло, містер Вальполь, як поживаєте? — гукнув я йому і, скочивши на сусідню табуретку, замовив дві чарки коктейлю «Устриця прерій».

Кивнувши один одному, ми зразу ж почали бесіду, йому, видно, приємно було, попиваючи, перекинутися словом з ким-небудь — адже у нього була туга на серці, я знав про це.

— Я був би радий, якби ви ще раз наважились поїхати зі мною в Акротірі, — сказав він. — Мої землекопи будуть розширяти траншею… Вип'єте чарочку «Мартіні»?.. Бой, два «Мартіні»!.. У п'ятницю я знову виїжджаю туди.

— Якщо мені не перешкодять службові обов'язки, то я з великою охотою прийму ваше запрошення.

— Сподіваюсь, на цей раз я зможу показати вам дещо більше, ніж купу сміття. Ви нічого не матимете проти, якщо міс Ругон знову поїде з нами?

— О, ні, навпаки, — запевнив я його.

Я сказав це, мабуть, занадто жваво, бо Вальполь кинув на мене проникливий погляд з під своїх густих повік — важкий, допитливий погляд, у якому крилася погроза, його каламутно-сірі, затуманені коктейлем очі немовби попереджали: стережись, юначе, це не для тебе!

— Міс Ругон, — сказав він згодом, — незвичайна жінка. Я знав не одну журналістку, але ця — справжній талант.

— Я теж такої думки, — відповів я. — Вона проб'є собі дорогу і вже недовго буде писати для якоїсь там місцевої газетки, на зразок «Сан-Антоніо геральд».

— Знаєте, для неї немає в цьому необхідності, — пробурмотів він. — Вона займається репортажем лише заради спортивного інтересу, з нудьги або з честолюбства. В наш час дівчата прагнуть бути самостійними…

Я погодився з ним. Алкоголь робив Вальполя одвертішим, і мені, власне, лишалося тільки короткими зауваженнями заохочувати його говорити якомога більше. Проте він не був п'яний настільки, щоб не контролювати своїх слів.

— Вона далеко не з бідної сім'ї, містер Андерсон. Ви звернули увагу на її прізвище? Ругон… Це рід старих французьких плантаторів, що оселилися в нижній течії Міссісіпі ще за часів Людовика XIV, а потім, просунувшись на захід, придбали землі в Техасі.

— Якщо я не помиляюсь, Сан-Антоніо — це місто десь на західному узбережжі.

— Нічого подібного, — буркнув Вальполь. — У центральний частині Техасу, і саме в тій смузі, де земля варта значно більше ніж трава, на якій випасують худобу.

— Ще дві чарки віскі! — гукнув я до офіціанта. — Як це розуміти?

— Вона мені не говорила про це, — відповів Вальполь, глузливо поглянувши на мене. — Але я гадаю, що тут пахне невеличким нафтовим джерелом. Тепер вам ясно?

Я добре зрозумів його. Він, очевидно, натякав на те, що мені слід відмовитись від будь-якої надії на її прихильність. Адже вона походила з багатої родини і належала до тих самих кіл, що й Вальполь, заможний чоловік, який заради особистого задоволення шукав тут на Кіпрі античні пам'ятки. Мені, якомусь там лейтенантові, досить одверто вказували своє місце…

— То вип'ємо за це? — сказав я з відтінком гумору, хоч мені зовсім було не до жартів. — За нафтове джерело міс Ругон.

Ми чокнулись, і це прозвучало так, ніби ми схрестили мечі.

— Вона — чудова жінка, — бубонів старий собі під ніс; його очі затуманились. — Ще коктейлю, але без соди!.. І ви, лейтенанте, хоча й англієць, проте непоганий хлопець…

— Щиро дякую, містер Вальполь. Ну, мені пора спати.

— Так ви ж не забудьте — у п'ятницю! — кинув Вальполь мені услід.

Він усе ще сидів, мов горила, на високій табуретці, і від столика на його обличчя падало зелене світло.

Тієї ж ночі я написав для контррозвідки черговий звіт за тиждень; довелося визнати невдачу.

Звичайно, неуспіх військового розвідника не має такого морального значення, як невдача цивільного детектива, на якого напосідає і преса і громадськість. Військовій контррозвідці значно легше приховати свої помилки. Крім того, армія одержує великі асигнування на розвідку, і тому немає особливої потреби турбуватися про витрати.

Закінчивши звіт, я додав до нього уламок барельєфа, взятого з колекції Вальполя з проханням піддати його