Маска - Володимир Лис

— Ви вважаєте, це його рук справа? — щось невимовно трагічне було в голосі Антона.

— Так.

— Що ж… тоді… тоді…

Антон ще щось пробурмотів собі під ніс і раптом вихопив з-за пазухи пістоля, приклав до своїх грудей і вистрілив. Це було так несподівано, що Слєпньов не встиг завадити йому. Мов підкошений, Клубишко впав на землю, вкриту минулорічним напівзогнилим листям. Схилившись над ним, Василь Петрович пересвідчився, що він мертвий. Підвів голову, озирнувся. Грізно шумів ліс, здавалося, дотягуючись кронами дерев до самих хмар.

Ще ніколи Василь Петрович не був у такому складному, ідіотському, як він подумав, становищі. Він не міг лишити у лісі мертву людину, хоча й не міг повернутися з ним на хутір без небезпеки бути розтерзаним селянами Клубишка, які — не без підстав вважав він — навряд чи повірять у самогубство хазяїна.

Він вирішив ризикнути. Наказав Петрусю поїхати на хутір і привезти дружину Клубишка. Слуга дивився на нього очима відчаю. Щось хотів сказати, та тільки махнув рукою. Не послухатися не посмів.

Коли Петрусь зник з очей, Слєпньов відчув, як страх, бридкий, наче твань, липне до нього зусібіч. Ніщо не заважало невидимому ворогу легко знищити його самого. У розпачі ударив кулаком по стовбуру вільхи. Біль трохи заспокоїв. Ні, з ним таки нічого не зроблять. Тут він остаточно зрозумів — смерть його супротивникові не потрібна, потрібна капітуляція.

— А не буде по-вашому, — сказав Слєпньов невідомо кому. Перевірив пістоль, звів курок і почав чекати.

Петрусь повернувся з господинею хутора. Ледь зняв її з коня, як закричав, що за ними женуться, вже женуться. Вдова бідного Антона, побачивши тіло чоловіка, кинулась до нього, зайшлася риданнями.

— Паночку, втікаймо! — кричав Петрусь, хапаючи Слєпньова за рукави. — Там вони біжать із дрючками, з вилами.

Слєпньов відштовхнув слугу і підійшов до вдови. Взяв її за плечі й добряче струсонув.

— Я не вбивав його, чуєте? — сказав він якомога спокійніше.

— Не убивали? — жінка дивилася на нього нестямними очима. — А хто?

— Він сам.

— Сам? Я не вірю. Боже мій…

Вона знову забилася в істериці. Десь там бігли кріпаки. Здавалося, він чув тупіт їхніх ніг.

— Послухайте, — сказав Василь Петрович. — У нас обмаль часу. Мовчіть, — додав, помітивши якийсь її порух, — а то я вб’ю вас. Ну?

Жінка («Ярина», — мов у тумані, згадав він) відразу замовкла, тільки схлипувала та ще почала гикати.

— Чи не казав ваш чоловік про людину в помаранчевій масці? Ну?

— М-масці? Якій ще масці?

Слєпньов зрозумів — не казав. І тут побачив на лісовій дорозі темну людську масу, яка сунула на них. Поспіхом дістав із кишені гаманець.

— Ось вам гроші. Тут поки що три сотні. Більше дати не можу.

— Ви — вбивця! — Ярина рвонулася з усіх сил, але Слєпньов її стримав.

— Я не вбивця і дуже швидко повернуся. Я знайду того, хто спалив хутір і вбив вашого чоловіка.

Він майже спокійно пішов до карети, у якій уже сидів його вірний стривожений Петрусь. Маленька жіночка стояла посеред лісу, біля тіла свого чоловіка. Він не міг нічим їй допомогти. І навряд чи хоч коли зможе допомогти, бо Клубишко, напевне, був спільником людини в помаранчевій масці. Але чи був?

6

І знов дорога, і знову одна за одною важкі думки. Часом йому здавалося, що він бореться сам із собою, що ворог не лише невидимий, але й вигаданий, майже привид. «Ліпше, якби було справді так», — не раз думав Василь Петрович, бо ніяких привидів ніколи не боявся. Просто не вірив у них. Самоук, виходець із козацьких низів, він не мав справжньої освіти, проте, мов губка, вбирав у себе усі віяння XVIII століття. А зараз, тим більше, на дворі стояло століття дев’ятнадцяте, неухильно набирало швидкість, і він мчав по цьому столітті на своїй старій кареті, але слідом за ним, мов привид зі століття минулого, сильно і спритно, не відстаючи, мчав жорстокий бандит і вбивця.

Дорогою Василь Петрович не раз подумки повертався до своїх зустрічей, розмов. Десь він спілкувався з людиною, яка розгадала, хто він і чим насправді займається. Але хто побачив у ньому не звичайного шляхтича, який любить випити, погомоніти з друзями, шляхтича, яких було немало на колишніх просторах Речі Посполитої, а того, ким був насправді, — співробітника найтаємнішого відділу імперської канцелярії? Він не міг вирізнити із сотень облич, які промайнули перед ним за ці місяці, того, хто розгадав його самого. Залишалася майже фантастична версія — чоловік у масці, на якого він полював, мав спільника в імперській канцелярії або ж при імператорському дворі, або… або й у таємному відомстві князя Куракіна. Але це було неможливо, немислимо, бо тоді треба було визнати, що вся система таємности летить до дідька лисого, або… або він чогось не розуміє і… «Саме так, бевзю, що „і“», — подумки сказав собі Василь Петрович.

У його голову вперше закралася думка, що він сам — крихта незрозумілої гри. Сліпа зброя у вмілих і сильних руках. Може, його послали для годиться або як підсадну качку?

Але в тайнику карети документ, який дає йому величезні повноваження. Іменем Його Імператорської Величності всі, до кого звернеться пред’явник цього документа, зобов’язані йому всіляко сприяти і виконувати будь-які його розпорядження. По суті, він може стати диктатором в місті Н або повіті К, але тільки тоді, коли знатиме, що там його ворог і ворог всієї Російської імперії — людина в помаранчевій масці. Якби він пред’явив цей документ, то що сказав би поліцмейстеру або предводителю дворянства хоча б у тому містечку Сарни, куди він їхав? Ловіть вітру в полі? Він згадав давню приказку, яку чув на своєму полтавському хуторі: «Прийшов хтось, вхопив щось, пішов би я за ним, та не знаю, за ким». «Саме так, дідько візьми, невідомо за ким я ганяюся, мовби за власною тінню», — подумав він.

— Дивіться-но, паночку, — обірвав його думки Петрусь.

Впоперек дороги щось лежало. Під’їхавши ближче, вони побачили довгу, не дуже товсту березу. Слєпньов вийшов з карети, підійшов до дерева. Береза була свіжозрубаною. Він спохмурнів. Ліс наповнювала сторожка тиша. Тривожно озирався його єдиний вірний слуга. Скільки їх, таких дерев, ще буде на його шляху? Та відступати не можна, треба їхати, цю березу легко прибрати. Але як же явно, зовсім поряд він відчуває своїм нутром запах звіра, на якого полює. Чи який полює вже на нього.

ЧАСТИНА ДРУГА

Подвійна гра

VI. Коханець пані Гелени

1