Маска - Володимир Лис
3
Того ж вечора Слєпньов дізнався про таємне товариство, яке організував Здіслав Войчина. До нього входили він сам і ще сім шляхтичів, які свого часу постраждали від грабіжника в помаранчевій масці. їхнє завдання перегукувалося з його власним — якось вийти на слід невловимого бандита. Виявилося, що вони також підозрюють — цей ненависний чоловік може знаходитися на службі у якогось вельможного пана. Вони постановили перевірити кілька підозрюваних. Для цього обрали простий спосіб — візити, під час яких приглядалися до слуг, гайдуків, інших гостей, якщо ті з’являлися у маєтку. А головне — виявляли підвищений інтерес до коштовностей, всіляких сімейних колекцій і реліквій, якщо такі були. Вони створили своєрідний каталог, куди з пам’яти занесли всі відомі діаманти, інші прикраси на зброї, посуді, килимах, всі вкрадені фамільні персні, підвіски, окремо — картини і скульптури. Як потім виявилося, такий спосіб міг бути доволі продуктивним, але йому бракувало хитрого ключика, якого члени товариства, названого просто «Земста», що по-польськи означало «Помста», на жаль, не мали. Їм забракло проникливости, щоб зазирнути за лаштунки.
Поки що ж, за словами пана Здіслава, коло стискалося. Кого ж конкретно вони підозрюють, він відмовився назвати, пославшись на те, що пан Слєпньовський ще не член їхнього товариства.
— Тоді я хочу стати ним, — вигукнув Василь Петрович цілком щиро. — І якомога швидше.
Войчина пообіцяв, що це відбудеться за місяць, у день католицького Миколая Чудотворця, коли вони зберуться в одного з утаємничених — пана Миколая Реймонта, який живе біля Сарн. Туди хай приїздить і пан Слєпньовський. Так і вирішили. Подумки Василь Петрович визначив, що він не гайнуватиме часу і за цей місяць ґрунтовно перевірить намічений ним чотирикутник.
Але того-таки вечора сталася подія, яка наклала відбиток на все його подальше розслідування, ба більше, як потім виявилося, — круто повернула його. Василя Петровича, який таки добряче начаркувався, господар супроводив до відведеної тому кімнати. Вона була наріжною, вікно виходило в сад. Слєпньов уже роздягнувся і збирався загасити свічку, як відчув на собі чийсь погляд. Було таке враження, що хтось дивиться йому прямо в потилицю, буквально дихає в неї. Він різко повернувся. Нікого в кімнаті, крім нього самого, не було. Що за мара? «Я, здається, таки добряче напився», — подумав Слєпньов. Його погляд упав на вікно, і від несподіванки він здригнувся — там, за вікном, виднівся тьмяний силует людини, яка уважно дивилася на нього.
Слєпньов стрімголов кинувся до вікна; наблизившись, він встиг побачити чорну густу бороду і темні пронизливі очі, які дивною чорною блискавкою зблиснули в темряві на тлі вогню свічки. Це тривало якусь мить, не більше. Несподівано чоловік за вікном зник, ніби розчинився серед ночі. Ще хвилю повагавшись, Василь Петрович вихопив із потайної кишені пістоля, з яким не розлучався, і кинувся за двері. Він швидко пробіг коридор, який вів до кімнати, але зовнішні двері вже були замкнуті на засув. У темряві він не одразу зміг його відсунути. А коли нарешті відчинив двері, в обличчя йому вдарило прохолодне весняне повітря. Темний плащ ночі огортав сад. Стояла пронизлива чиста тиша. Виднілися тільки ледь-ледь розрізнювані стовбури дерев. Та світилися двоє вікон на весь будинок. «А він же мене може зараз убити», — думка, що прийшла несподівано, змусила вдруге за вечір здригнутися. І миттю протверезила.
— Хто це там? — почув він голос, який належав слузі пана Здіслава.
«Петрусь, зараза, вже напевне дає хропака», — подумав Слєпньов і повернувся в будинок, де в дверях стояв здивований слуга зі свічкою.
У своїй кімнаті він довго роздумував, чи не привидівся йому бородань за вікном. Раптом згадав із розповіді графині Войцицької, що один зі спільників чоловіка в помаранчевій масці також мав бороду. Невже вони його вистежили? Як, звідки? Ні, він був не такий п’яний, щоб йому привиділося. І бороду, і погрозливий, майже диявольський погляд він пам’ятає добре. Вони належали живій людині. Слєпньов подивився знову на вікно, довго дивився. Нікого. Але заснув міцно — мабуть, далися взнаки і переїзд, і пиятика. Вранці він спитав Войчину, чи немає серед його слуг людини з бородою?
— Ні, хіба конюх, — здивувався Войчина.
Але у конюха пана Здіслава борода виявилася рудою і ріденькою. Він щось пожартував у відповідь на здивований погляд господаря. Опівдні, незважаючи на щирі вмовляння пана Здіслава погостювати ще, Василь Петрович відбув реалізовувати свій план. За два тижні він подолав шлях від Рівного до Володимира-Волинського, до одних знайомих заїжджаючи просто погостювати, в інших питаючи, чи не продає хто із сусідів невеликого маєтку, третім, незнайомим, рекомендувався як посередник якоїсь купецької гільдії, яка скуповує ліс у нових губерніях. Скрізь мовби ненароком заводив розмови про людину в помаранчевій масці. Але одні чули лише про його давні, п’яти-десятирічної давности витівки, інші — лише про появу його на балу в князя Любославського. Складалося враження, що версія про його базування в цих місцях тріщить по швах. Місця й справді глухі, а далі, на північ, де починалося Полісся, були ще глухішими. Та й тутешні шляхтичі не дуже багаті, за винятком хіба нащадків воєводи часів Богдана Хмельницького Адама Киселя, та на північ від Володимира починалися володіння одного з найбагатших родів Польщі — графів Браницьких. Слєпньов почав згадувати, чи не грабував «помаранчевий» злочинець Браницьких. Так, грабував, хоча й давно, років дванадцять тому.
Він хотів повертати назад, щоб до Миколая встигнути відвідати Заславль — резиденцію князя Любославського, але раптом відчув, що
