Точка обману - Ден Браун
Майкл Толланд і сам світився радістю. Йому передалося те захоплення, яке відчувала зараз Рейчел Секстон, котра, ошелешено розкривши рота, мовчки стояла з метеоритом у руці. Здавалося, вишукана краса цієї жінки повністю поступилася місцем виразу дитячого подиву: маленька дівчинка вперше в житті побачила Санта-Клауса.
«Прекрасно розумію, що ти зараз відчуваєш», – подумав він.
Якихось дві доби тому Толланд пережив те саме потрясіння. Він теж ошелешено замовк. Наукові і філософські наслідки цього відкриття й досі бентежили його, примушуючи наново обдумувати все, що він знав про природу.
Океанографічні відкриття самого Толланда охоплювали кілька не відомих раніше глибоководних видів. Але цей «космічний жук» був абсолютно іншим рівнем наукового прориву. Попри схильність Голлівуду зображати інопланетян у вигляді маленьких зелених чоловічків, і астробіологи, і популяризатори науки – усі зійшлися на думці, що, зважаючи на адаптаційні здібності земних комах, позаземне життя матиме, найпевніше, жукоподібну форму.
Комахи належать до істот із зовнішнім скелетом та членистими ногами. У світі налічується приблизно мільйон двісті п’ятдесят тисяч видів комах, близько п’ятисот тисяч з яких і досі чекають належної класифікації.
Вони становлять дев’яносто п’ять відсотків усіх земних видів узагалі і сорок відсотків біомаси планети.
Але вражає не стільки розмаїття комах, скільки їхня адаптивність. Від антарктичного льодового жука до сонячного скорпіона з Долини Смерті всі вони чудово переносять неймовірні температури, засуху і тиск. Вони навіть навчилися пристосовуватися до найсмертоноснішої з усіх відомих на Землі сил – до радіації. Після ядерних випробувань 1945 року військові, надягнувши захисні скафандри і вивчаючи наслідки вибуху, виявляли, що і таргани, і мурахи почуваються чудово, немов нічого й не відбулося. Астрономи дійшли висновку, що членистоногі із захисним панциром – прекрасні кандидати на заселення незліченних радіоактивних планет, де ніщо інше просто не має можливості вижити.
«Схоже, астробіологи мають-таки рацію, – подумав Толланд. – Позаземні форми життя – це жуки».
У Рейчел аж ноги підігнулися.
– Я не можу… я не можу повірити, – мовила вона, не випускаючи з рук шматок метеорита з закам’янілою комахою. – Ніколи не думала…
– Не поспішайте, нехай вгамуються ваш подив та потрясіння, – сказав, усміхаючись, Толланд. – Мені особисто знадобилася доба, аби знову відчути під собою ноги.
– Бачу, у нас новачок, – приєднався до розмови нехарактерно високий азієць, підходячи до них.
Побачивши його, і Коркі, і Майкл умить здулися, як проколені повітряні кульки. Чарівна мить розбилася на друзки.
– Доктор Вейлі Мін, – відрекомендувався незнайомець, – головний палеонтолог проекту.
Цей чоловік тримався прямо і гордо, з церемонністю аристократа епохи Відродження. Він постійно погладжував свою краватку- метелика, яка під довгим, по коліна, піджаком з верблюжої шерсті мала вигляд абсолютно недоречний. Утім, Вейлі Мін, вочевидь, вважав, що така дріб’язкова обставина не в змозі затьмарити його бездоганно аристократичну зовнішність.
– Мене звуть Рейчел Секстон.
Потискаючи гладку м’яку долоню Міна, Рейчел відчула, що тремтіння в руці ще не вгамувалося. Мін, певно, був іще одним з незалежних фахівців, мобілізованих президентом.
– Міс Секстон, – сказав палеонтолог, – я залюбки розповім вам про ці скам’янілості все, що ви захочете дізнатися.
– А крім того, багато всього, чого не захочете, – пробурчав Коркі.
Мін знову погладив краватку-метелика.
– Моя спеціалізація в палеонтології – зниклі види членистоногих. Вочевидь, найбільш приголомшливою характеристикою цього організму є…
– Те, що він прилетів з іншої бісової планети, – докинув Коркі.
Мін невдоволено скривився і прокашлявся.
– Так от, найбільш приголомшливою характеристикою цього організму є те, що він абсолютно точно вписується в систему земної таксономії.
Рейчел підвела погляд на вченого. Невже їм дійсно вдасться класифікувати цю комаху-прибульця?
– Ви маєте на увазі вид, тип і таке інше?
– Саме так, – підтвердив Мін. – Цей зразок, знайдений у земних умовах, віднесли б до класу рівноногих і до однієї групи з двома тисячами різноманітних типів вошей.
– Вошей? – перепитала Рейчел. – Але ж знайдена комаха величезна!
– Таксономія не враховує розмір тварини. Хатні кішки і тигри – близькі родичі. Зразки класифікують відповідно до їх фізіології. А з цієї точки зору наш зразок, поза сумнівом, належить до групи вошей: ось погляньте – він має пласке тіло, сім пар ніг і репродуктивну сумку, тобто є абсолютно ідентичним лісовим вошам, гнойовим жукам і подібним близьким родичам. Інші ж скам’янілості ясно відображають більш специфічну…
– Інші скам’янілості?
Мін здивовано поглянув на Коркі й Толланда.
– Вона що, не знає?
Толланд похитав головою.
Очі Міна вмить спалахнули ентузіазмом.
– Міс Секстон, виявляється, ви ще не чули найцікавішого.
– Є й інші скам’янілі рештки, – втрутився в розмову Марлінсон, прагнучи перехопити ініціативу в Міна, – причому дуже багато.
Коркі швидко витягнув великий конверт, видобув з нього складену роздруківку рентгенівського знімка й поклав її на стіл перед Рейчел.
– Просвердливши отвори, ми занурили в метеорит рентгенівську камеру. Ось графічне зображення поперечного перетину.
Рейчел уважно подивилася на роздруківку, що лежала перед нею. Й одразу ж сіла, щоб не впасти. Тривимірний перетин метеорита виявився буквально нашпигований відбитками.
– Палеонтологічні рештки зазвичай зустрічаються в значній концентрації, – відзначив Мін, – завдяки тому, що зсуви часто накривають масові скупчення організмів – їхні гнізда і навіть цілі популяції.
Коркі посміхнувся:
– Ми дотримуємося думки, що скупчення комах у метеориті є гніздом. – І він показав на одного жука на роздруківці: – Ось матка.
Рейчел придивилася до жука, про якого йшлося, і аж рот роззявила від подиву. Цей жук був близько двох футів завдовжки.
– Ні фіга собі, еге ж? – зауважив Коркі.
Рейчел отетеріло кивнула, уявивши, як воші завбільшки з кота чимчикують якоюсь далекою планетою.
– На нашій Землі, – зазначив Мін, – жуки залишаються порівняно невеликими, оскільки їм не дає рости сила тяжіння. Вони не можуть вирости більшими, ніж їм дозволяє їхній зовнішній скелет. Проте цілком можна уявити, що на планеті з меншою гравітацією комахи здатні досягти набагато більших розмірів.
– Лишень уявіть собі, що за вами женеться комарик завбільшки з яструба, – пожартував Коркі, забираючи у Рейчел камінь з відбитком і опускаючи його собі в кишеню.
Мін невдоволено насупився.
– Краще б ти не цупив зразки! – напівжартома-напівсерйозно сказав він.
– Заспокойся! У нас цього добра ще вісім тонн, – відказав Марлінсон.
Аналітичний розум Рейчел ледь встигав перетравлювати одержану інформацію.
– Яким же чином життя з глибокого космосу може бути настільки схожим на земне? Я маю на увазі ваші слова про те, що ці жуки відповідають нашій дарвінівській класифікації.
