Люди навпроти - Жорж Сіменон
— Але ж лікар буде російський! — розпачливо скрикував він. І, помовчавши, додавав: — Побачимо!
Він не помічав навіть, що розмовляє сам із собою.
— Треба, щоб лікар сам назвав мою хворобу.
Лікар прийшов разом із Сонею — вона привела його просто з лікарні. Аділь-бей впустив його до кімнати, потім зачинив двері на ключ і сказав:
— Огляньте мене!
Аділь-бей говорив, сардонічно всміхаючись, немовби кепкував зі свого співрозмовника.
— Вам погано?
— Дуже погано.
— Що вас турбує?
— Все!
— Покажіть язика… Скажіть «а!» Роздягніться…
Лікар приставив вухо до грудей Аділь-бея, і той подумав, що він, мабуть, знову зводитиме все до нервової перевтоми.
— Дихайте… Кашляніть… Дужче!..
Обличчя в лікаря було серйозне, хоч і не серйозніше, ніж звичайно.
— Ви певні, що не зловживаєте бромом?
Аділь-бей усміхнувся, однак не став признаватися, що жодного разу його не пив.
— Всі органи втомлені — так, неначе…
— Неначе що?
— Неначе ви вже довго чимось зловживаєте. Якимось снотворним чи спиртним… Ви не п'єте?
— Ніколи. А це не може бути щось інше?
— Не знаю. Ви не відчуваєте постійного болю в якомусь одному місці? Аділь-бей показав лікареві хусточку з плямами й кинув:
— Ось, будь ласка!
Всупереч його сподіванню, хусточка не викликала в лікаря особливого інтересу.
— Таке з вами трапилося вперше? Це досить цікаво, але зовсім не доводить, що у вас сухоти. Слухаючи вас, у легенях я нічого не почув. Але якщо ви все ж таки хочете перевіритись, то треба зайти до лікарні й зробити флюорографію.
Чому лікар раптом схопив склянку води, що стояла біля ліжка? Він довго розглядав її, крутив у руках, потім знизав плечима й повернувся до Аділь-бея.
— То що ви мені припишете?
— Передусім — не пити брому. Ви їсте тут? Ота жінка в кабінеті — ваша служниця? — Лікар якось невдоволено подивився ліворуч, потім праворуч.
Аділь-бей не зводив з нього очей. Він уже почав про дещо здогадуватись і чекав слів, однак вони так і не прозвучали.
— То ви гадаєте, що причина — в їжі?
— Я цього не сказав. Немає ніяких підстав припускати, що це — наслідки неякісної їжі.
— Тоді що ж?
— Приходьте до лікарні. Там я зможу оглянути вас ретельніше.
— Ви не хочете говорити того, що думаєте?
— Я ще нічого не думаю.
То була неправда. І доказ цьому — те, як квапливо лікар кинувся до виходу, як довго не міг знайти ручку дверей. І все ж таки в кабінеті він зупинився й глянув на Соню та служницю.
— До лікарні! — повторив він Аділь-беєві.
Відвідувачі чекали. Соня запитала:
— Ви сьогодні прийматимете?
— Так.
Це «так» Аділь-бей вимовив, як погрозу. І пішов одягатися. Кожен точний рух коштував йому великих зусиль. Востаннє глянувши на себе в дзеркало, він сів за стіл і запитав:
— Хто перший?
Таким категоричним він не був іще ніколи.
— Ви кажете, нібито у вас зникла дочка, і її, на вашу думку, викрав турок? На жаль, шановна пані, нічим не можу допомогти. Я тут не для того, щоб шукати дівчат, які дозволяють себе красти. Хто далі?
Водночас він прислухався до кожного шарудіння в спальні, де була служниця, й важким поглядом стежив за Сонею, намагаючись нічого не пропустити, жодного її руху. Аділь-бей здавався сам собі восьминогом із чутливими мацаками. Він почав розглядати шкіру в секретарки. Її шкіра була така сама бліда, як і в нього, але то була зовсім інша блідість! Сонина шкіра завжди лишалася сухою, а в Аділь-бея вона від найменшого поруху, навіть від невеликої спеки ставала геть мокрою.
Соня писала. Двічі чи тричі вона підводила на нього очі. Аділь-бей відчував неприродність цих рухів — було видно, що це коштувало дівчині зусиль. Як йому вдавалося міркувати, спостерігати, прислухатися, незважаючи на безперервні розповіді відвідувачів? Нерідко Аділь-бей обривав довгі пояснення:
— Двома словами, будь ласка!
Отож уже об одинадцятій кабінет спорожнів.
— Що ви робили вчора ввечері? — грубо запитав він у Соні.
Дівчина завагалася. Мабуть, вона була здивована і його тоном, і самим запитанням.
— Ходила до клубу.
— А потім?
— Що ви маєте на увазі?
— Де ви ночували? Вдома чи, як ви це називаєте, у товариша?
— У товариша.
Вона просто й відверто дивилася на нього з готовністю витримати його погляд. Але погляд Аділь-бея скотився донизу, як вода, а потім загубився в сірому просторі за вікном.
— Можете йти.
— Але ж іще не час…
— А я кажу, можете йти! — крикнув він. — Пополудні ви мені не потрібні. Аділь-бей вийшов до спальні, але за хвилину повернувся:
— Ви й досі тут?
Вона не відповіла. Він дививсь, як вона поволі збирається й виходить. Чоботи в калошах псували її вигляд.
— Якщо я буду вам потрібна… — почала вона, спинившись біля дверей, та потім зрозуміла, яка недоречна ця розмова, і вийшла.
Аділь-бей почав шукати у тлумачному словнику слово «отрута», потім — «трутизна», далі — «інтоксикація» і після кожної невдачі розлючено вигукував:
— Чорти б його взяли!
Це «чорти б його взяли» стосувалося чи
