Люди навпроти - Жорж Сіменон

— Для вас це так важливо?

— Ні! — відказав він.

І ось від того дня минуло вже три тижні.

Свічка вже наполовину згоріла. Аділь-бей підвівся, перейшов до спальні й почав роздягатися. Він так і не розпорядився пошити й повісити фіранки. По шибках квапливо скочувалися тремтливі краплі. Посеред вулиці біг і шумів, наче лісовий струмок, справжній потік. Вікно навпроти було зачинене.

Аділь-бей ліг і дмухнув на свічку, як це робив щовечора. Лежачи з розплющеними очима, пригадав пана Панделлі; той був так пересичений радістю, що навіть зітхати забув. Італієць тішився тим, що завтра мав вирушити на борту «Авентіно» додому.

А поруч з обличчям Панделлі Аділь-беєві ввижався лютий образ чоловіка з Новоросійська. Сидячи поруч із дочкою, він ладен був захищати її від будь-яких зазіхань перехожих. Не забути б розповісти про цього чоловіка Соні. Та Аділь-бей знав: Соня й тут знайде що відповісти. Мовляв, а хіба в Туреччині немає голодних?

У такому разі він покаже їй знімки стамбульських базарів, де прилавки завалені фруктами та городиною. А чи бачила вона коли-небудь ціле ягня, засмажене на рожні просто серед вулиці? За кілька піастрів можна купити повну тарілку м'яса! Скільки разів на місяць вона їсть м'ясо? А Соня ж якраз у тому віці, коли жіноче тіло формується. Її маленькі груди вже починають обвисати, а тіло м'яке й бліде.

Чому вона ставиться до всього так категорично?

Чому вона мовби кидає йому виклик? Це ж так просто — стати добрими друзями, розмовляти відверто й щиро! І чому вона завжди дивиться на нього з такою холодною цікавістю? Іноді, коли Аділь-бей тримав її в обіймах, здавалося навіть, що Соня його жаліє. А коли його очі збуджено спалахували від думки, що вони самі, в обіймах одне одного, Соня часом холодно запитувала:

— Що з вами, Аділь-бею?

Тим гірше для неї. Так далі тривати не може! Але й Соня вже не така, яка була колись. На її повіки лягли темні смуги, а коли Аділь-бей несподівано опинявсь у неї за спиною, вона здригалася.

Взимку вона носила ту саму чорну сукню, що й улітку, і того самого капелюшка, а зверху — благеньке манто з козячого хутра, на якому видніли сліди минулих років. Двічі чи тричі він бачив, як вона плела на роботі рукавички.

Жінки з бару харчувалися краще. Але Джон сказав, що через два-три місяці їх відсилають до Москви, щоб вони не зав'язали ні з ким серйозних стосунків.

«Одну з них, — кинув якось Джон, — убили за те, що вона довірилася бельгійському морякові й щиро розповіла йому про своє життя». Аділь-бей забув розказати про це Соні. А втім, вона й сама має знати про такі речі. Дівчина знає все. І все ж йому хотілося, щоб вона почула це з його вуст.

Часом дощ припускав рясніший і обертався на справжню зливу. Тоді гучніше шумів і потік. Так тривало кілька хвилин, а по тому дощ знову трохи вщухав. У будинку навпроти горіло світло. Там була Соня. Джон розповідав йому і про неї. Та й про Нейлу теж. Чому всі заводять із ним розмову про його секретарку, так наче, крім цієї блідої дівчини, в місті більш нікого нема? А тим часом жінок тут сотні! Тепер він знає й про це.

Щодо Соні, то сили її вже вичерпуються, це ж ясно. Боротися з ним, Аділь-беєм, їй усе важче й важче.

Аділь-бей перевернувся на другий бік. Він засинав, і йому здавалося, що він котиться з крутого схилу. Але шум дощу й далі переслідував його, перетворюючись уві сні на потріскування друкарської машинки: секретарка із стомленими очима закінчила друкувати одне речення і обернулася, чекаючи наступного.

Не забути б розповісти їй про того чоловіка з Новоросійська!

Але другого дня Аділь-бей не сказав Соні нічого з того, що хотів сказати, навіть не обмовився про чоловіка з Новоросійська. Уночі він задихався, хоча й лежав майже не вкритий, — це траплялося з ним усе частіше. Аділь-бей намагався пригадати, чи не бувало з ним чогось такого раніше, але ранкових пробуджень у мокрій від поту білизні він не пам'ятав. Прокидаючись, він почував ще більшу втому, ніж звечора. Довго лежав, дивлячись просто в стелю, доки поверталися хоч якісь життєві сили. Вигляд у нього ставав жахливий. З'явилася гіркота в роті, якої досі він також не помічав.

Та цього ранку чоло було ще мокріше, ніж звичайно. Зусиллям волі він примусив себе встати й підійти до умивальника. Все ще шумів дощ. Повітря, що просочувалося крізь кватирку, було насичене вологою.

На фіранках у вікні навпроти вимальовувалася тінь Колінової дружини, що саме збиралася на роботу.

Аділь-бей зупинився біля дзеркала, чекаючи, поки натече вода в миску. В око йому впало, що борода в нього стає густішою, ніж була доти, і тут він згадав, що в мерців бороди ростуть швидше, ніж у живих! Він висякався і сплюнув на хусточку. І раптом усе довкола змінилося… Від несподіваного страху він обм'як, засіпало в шлунку, заболіло серце. Аділь-бей не наважувався ще раз глянути на хусточку, де виразно яскріли плями крові. Він боязко зиркнув у дзеркало, прислухаючись, як служниця чимось грюкає в кабінеті.

Невдовзі прийшла Соня, і жінки заговорили так швидко, що він нічого не міг зрозуміти. Він уявляв собі, як Соня ставить на камін сумочку, вішає капелюшка, скидає калоші…

Коли Аділь-бей у пом'ятій піжамі й капцях на босу ногу ступив до кабінету, Соня мало не підскочила на місці. Він помітив це й відчув задоволення принаймні від того, що викликає у неї страх.

— Негайно йдіть по лікаря.

— Ви хворі, Аділь-бею?

— Не знаю.

Він не став голитися, одягатись, навіть не втер спітнілого обличчя. Щоразу, проходячи повз дзеркало, він