Люди навпроти - Жорж Сіменон

Може, причина в тому, що він — турок, а вони — росіяни, італійці й навіть оці перси, яких усі зневажають? А може, просто в тому, що він — це він, Аділь-бей?

У кожному разі, щойно Аділь-бей робив спробу жити так, як йому здавалося правильним і природним, він одразу ж опинявся немовби перед невидимою стіною. Сам того не бажаючи, він ставав таким самим інертним, як і всі довкола, а може, навіть інертнішим. Адже це не потребувало жодних зусиль, це відбувалося якось само собою…

Самотність не залишала його ніде — ні в розмовах із відвідувачами, ні в іноземному відділі, ні на вечірках у Панделлі. Самотність стала в нього наче захисною димовою завісою, що давала змогу не бачити нічого навкруги.

Скажімо, як він міг не помітити з першого ж дня, що всіх тут тримає не власна воля, що всі тут ніби чимось прикуті?! Тому й шукає Джон порятунку в пияцтві, тому й улаштовують Панделлі заслін від усього довкола у вигляді свого міщанського комфорту і ладні тягти його за собою навіть у пустелю.

А Соня! А Колін! Хіба той чоловік, повернувшись з роботи, виявляє до дружини якісь щирі почуття? І в кооперативному ресторані кожне обідає у своєму кутку, наодинці з власними думками. А вуличний натовп? Невже тільки ставши натовпом, люди відчувають потребу чи обов'язок приходити до маленького бронзового чоловічка, що стоїть на подобі земної кулі?

І він, Аділь-бей, також виявився таким самим, як і кожне з них, от і все. Він теж знайшов собі закуток, з якого можна дивитися на решту людей з презирством самотньої тварини.

Удвох із Джоном вони чалапали в темряві по багні, поки опинилися на порозі бару, де навіть у цей час стовбичило троє дівок. Американець фамільярно привітався з ними.

— Ви їх знаєте?

У барі вони або просто розмовляли за чаркою, або грали в бридж, але дружбою такі взаємини не були — кожен лишався сам по собі. Фасад будинку був досить похмурий, але форма тут якраз відповідала змістові. Світляна вивіска осявала частину брудної вулиці й трьох дівок із знебарвленими під дощем обличчями; поодинокі вогники на суднах де-не-де пробивалися крізь пелену дощу. Джон саме спинився на порозі й іронічно поглядав на Аділь-бея.

Обидва вони мали однаковий вигляд: у кожного промоклий до нитки одяг, змарніле обличчя, мляве від нудьги тіло, а в душі — відчуття байдужого, повільного згасання.

Обидва стежили потай один за одним і зневажали один одного. Джон поглянув на дівок, потім — на Аділь-бея.

— Я знаю їх усіх! — заявив він з таким виглядом, наче міг проникнути зором крізь усім стіни в місті, розгледіти всі кімнати й усіх мешканців. — Сотні, Аділь-бею! Полічіть! Одна за одною, і так протягом чотирьох років…

Він штовхнув двері й дозволив швейцарові скинути з себе плаща. Аділь-бей не поспішав за ним услід. Він розглядав збоку свого супутника, намагаючись уявити, як той іде вуличкою, обійнявши якусь дівку.

— Ви платите їм карбованцями?

— Вони надають перевагу доларам, бо з ними можна піти до Торгсину. Там радянських грошей не приймають, зате завжди є хліб і все інше…

— Сотні! — повторив Аділь-бей, який доти бачив лише кількох дівок у барі та на вулиці.

Вони стояли біля червоної стойки, не оглядаючись на залу, де в цей час сиділо лише кілька моряків.

Чому Джон поводиться з ним, Аділь-беєм, так само поблажливо, як і Панделлі?

— А крім того, тут є ще сотні жінок, яких я не знаю. Це непогані жіночки — скажімо, як ваша секретарка, — але їхньої платні їм не вистачає навіть на їжу, тому вони підфарбовують губи і… З вашим попередником ми частенько погулювали ночами, кожен у своїй компанії. Інколи ми стикалися на одній вулиці чи в одному будинку, а часом навіть в одному коридорі. Я був би здивований, якби ваша секретарка не пройшла крізь усе це.

Залу осявала кругла жовта лампа. В її млявому світлі вирізнялися лише білі квадрати скатертин. Коли жінки проходили повз лампу, їхні червоні та блакитні сукні набували химерних відтінків, нагадуючи скляні вази.

— Віскі?

— Як вам завгодно.

Джон дивився на нього з іронічною усмішкою. Аділь-бей уже навіть не злився на нього, цілком поринувши в споглядання жовтої лампи. Хіба він сам не міг би волочитися за жінками, як оцей американець? Чи найняти таке розкішне помешкання, як у Панделлі? Зробити те й те зовсім не важко. Чому ж він цього не робить?

Раптом поруч почувся знайомий голос:

— Вітаю вас, любий Аділю!

Це була Нейла. Простягнувши руку, вона сміялася з його збентеженого вигляду.

— Я сяду, можна? Ви не раді мені, поганцю? Гарсоне, бенедиктину! А знаєте, ви мені потрібні — як офіційна особа, як представник Туреччини.

Джон загадково всміхнувся, і Нейла фамільярно, як давня подруга чи спільниця, взяла його у свідки.

— То ви йому вже розповіли?.. Так ось, Аділю, ви гадали, що я — персіянка. Але насправді я туркеня, хоча й народилася в Росії. Мій дід походив з Анкари, звали його Ахмад. Треба, щоб ви допомогли мені зібрати потрібні папери й дістати паспорт…

— Побачимо, — сказав Аділь-бей, спорожнюючи склянку. Він мляво подивився на Нейлу, потім на Джона й запитав себе, чи вистачило б у нього зараз сили потанцювати. Ще не минуло й року відтоді, як у Відні під цю саму музику він танцював цілими ночами. Але тепер консулові не до танців. І не до Нейли, яку зараз так легко повести з собою. Байдуже йому й до рештки жінок у цьому барі. Хоча, сказати правду, декотрі з них досить гарненькі. Може, причина — в перевтомі?

— Коли можна прийти до вас?

— Коли завгодно.

— А ота біленька мишка завжди при вас?

Аділь-бей не зрозумів і здивовано глянув на Нейлу.

— Ну,