Убивчий білий - Джоан Роулінг
— Я передзвоню Чизвеллу і дізнаюся, що йому треба,— нарешті сказав він.— Тут не вгадаєш, це може бути щось цікавіше, ніж юрист, якому зраджує дружина. Тож він у нас наступний у списку очікування?
— Або він, або та американка, що вийшла заміж за продавця «феррарі». Обидва чекають.
Страйк зітхнув. Подружня невірність давала їм левову частку роботи.
— Сподіваюся, Чизвеллу дружина не зраджує. Хочеться чогось нового.
Коли Страйк вставав, диван видав звичне пердіння. Страйк уже рушив до кабінету, Робін гукнула йому в спину:
— Тобто ти не проти, щоб я закінчила з паперами?
— Якщо ти не проти,— відповів Страйк і зачинив по собі двері.
Робін повернулася до комп’ютера у досить піднесеному настрої. Внизу за Денмарк-стріт музикант співав «No Woman, No Cry», і поки розмовляли про Біллі Найта і Чизвеллів, у Робін було відчуття, ніби повернулися Страйк і Робін зі старих часів — до того, як він її вигнав, а вона вийшла за Метью.
Тим часом у кабінеті дзвінок Страйка до Джаспера Чизвелла прийняли майже негайно.
— Чизвелл,— гавкнуло у слухавці.
— Це Корморан Страйк,— сказав детектив.— Ви нещодавно розмовляли з моєю партнеркою.
— А, так,— озвався міністр культури; він ніби їхав у машині.— Маю для вас роботу. Але обговорювати таке по телефону не бажаю. Сьогодні до вечора я, на жаль, зайнятий, а от завтра буде дуже зручно.
— «Ob-observing the hypocrites...»[4],— співав вуличний музикант.
— Вибачте, але завтра ніяк,— відповів Страйк, дивлячись, як кружляють у промені сонця порошинки.— Власне, аж до п’ятниці ніяк. Чи ви можете якось натякнути на природу роботи, пане міністре?
Чизвелл відповів коротко і сердито.
— Я не можу обговорювати це по телефону. Зустріч зі мною принесе вам чималий заробіток, якщо вас цікавить саме це.
— Це питання не грошей, а часу. Я маю дуже щільний графік до п’ятниці.
— Ай, та Господи Боже...
Чизвелл раптом прибрав телефон від обличчя, і Страйк почув, як він лається на когось ще:
— ...лишити тут, ідіот! Лиш... а, трясця! Ні, я піду. Ногами піду, відчини дверцята!
Страйк почув на фоні знервований чоловічий голос:
— Даруйте, пане міністре, але заборонено...
— Та к бісу його! Відчиняй! Відчиняй кляті дверцята!
Страйк чекав, звівши брови. Він почув, як ляснули дверцята машини, тоді долинули швидкі кроки, а далі Джаспер Чизвелл знов заговорив просто у слухавку.
— Справа нагальна! — прошипів він.
— Якщо це не може чекати до п’ятниці, то боюся, що вам доведеться звернутися до когось іншого.
— «Му feet is my only carriage»[5],— співав музикант.
Кілька секунд Чизвелл мовчав; тоді нарешті заговорив:
— Це маєте бути ви. Я все поясню, коли зустрінемось, але... гаразд, п’ятниця, зустрінемося у клубі «Пратт» на Парк-плейсі. Приходьте о дванадцятій, пригощу обідом.
— Гаразд,— погодився тепер уже глибоко заінтригований Страйк.— Побачимось у «Пратті».
Він повісив слухавку і вийшов до приймальні, де Робін розбирала пошту. Коли Страйк переказав їй розмову, вона погуглила для нього «Пратт».
— Не думала, що такі заклади ще існують,— недовірливо сказала вона, хвилину почитавши текст на моніторі.
— Які — такі?
— Це джентльменський клуб, у найкращих традиціях торі... жінки не допускаються, хіба що як гості членів клубу під час обіду... а для «уникнення непорозумінь»,— прочитала Робін з «Вікіпедії»,— всіх працівників чоловічої статі звуть Джорджами.
— А якщо візьмуть на роботу жінку?
— У вісімдесяті так і зробили,— відповіла Робін з виразом чогось середнього між веселістю і несхваленням.— Назвали її Джорджина.
9
Для тебе найкраще не знати. Для нас обох це найкраще.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Об одинадцятій тридцять у п’ятницю свіжопоголений Страйк у костюмі вийшов зі станції метро «Грін-парк» і рушив уздовж Пікаділлі. Двоповерхові автобуси їхали повз вітрини крамниць, що наживалися на олімпійській лихоманці й виклали дивовижне розмаїття товарів: шоколадні медалі в золотій обгортці, черевики з британським прапором, старовинні спортивні плакати і — знову й знову — отой покручений логотип, що його Джиммі Найт порівняв зі свастикою.
Страйк вирушив до «Пратту» заздалегідь, оскільки знову боліла нога — за минулі два дні йому рідко випадала нагода зняти навантаження з протеза. Страйк мав надію, що конференція в Еппінг-Форесті (де минув учорашній день) дасть можливість зробити паузу, але на нього чекало розчарування. Його ціллю був свіжозвільнений партнер у стартапі, який підозрювався у спробі продати ключові елементи нового застосунку конкурентам. Цілими годинами Страйк блукав за молодиком від ятки до ятки, записуючи всі його переміщення і взаємодії, і все сподівався, що ціль утомиться і десь присяде. Однак молодик вісім годин провів на ногах: у кав’ярні відвідувачі стояли біля високих столиків, у сандвіч-барі (тут усі їли суші руками з пластикової тари) теж стояли. Зважаючи на години стеження на Гарлі-стріт попереднього дня, не дивно, що знімати вчора ввечері протез було неприємно — ледь відірвав гелеву прокладку, що відділяла куксу від штучної гомілки. Проходячи під прохолодними брудно-білими арками «Ритцу», Страйк сподівався, що у «Пратті» знайдеться бодай один комфортний стілець великого розміру.
Він звернув на Джеймс-стріт, яка м’яко збігала до Сент-Джеймсу, палацу шістнадцятого сторіччя. Страйк рідко бував у цій частині Лондона з власної ініціативи, зважаючи на те, що не мав ні засобів, ні бажання щось купувати в ательє вбрання для джентльменів, старовинних крамницях зброї чи винарнях, що торгували тут сотні років. Та ближче до Парк-плейсу вигулькнув особистий спогад. Більш ніж десять років тому Страйк гуляв цією вулицею з Шарлоттою.
Тоді вони піднімалися схилом, а не спускалися — йшли на обід з її батьком, нині покійним. Страйк саме отримав відпустку з армії, і зовсім нещодавно вони відновили свій, на погляд усіх знайомих, незбагненний і відверто безнадійний роман. Ніхто ні з її, ні з його боку не підтримував їхніх стосунків. Друзі й рідні Страйка ставилися до Шарлотти з недовірою чи ненавистю, а її близькі вбачали у персоні Страйка, байстрюка рок-зірки, вияв Шарлоттиного смаку до епатажу й бунту. Страйкова військова кар’єра нічого не важила в очах її сім’ї, а радше доводила його плебейську негодящість для красуні з пристойної родини, бо джентльмени її кола служили не у військовій поліції, а в кавалерії та гвардії.
Шарлотта аж учепилася йому в руку, коли входили до італійського ресторану десь тут поблизу. Страйк тепер не міг пригадати, де саме. Він пам’ятав тільки гнів і несхвалення на обличчі сера
