Коло смерті - Кріс Тведт
Двері прочинилися на ширину товстого ланцюжка. Одне око Ганса Міккельсена кілька секунд вивчало мене крізь шпарину.
— Хвилиночку, — мовив він і зачинив двері.
Минуло зо дві хвилини, ланцюжок забряжчав, і Грек відчинив двері нарозтвір. Стурбованості на його обличчі я не помітив, лише настороженість.
— Я вже собі думав, з'явиться той Бренне чи ні, — сказав він замість привітання. — Уже пізно, чи може, ти маєш звичку ходити в гості ближче до півночі?
Я промовчав. Грек зітхнув і відступив крок назад.
— Заходь…
Я з цікавістю роззирнувся у його вітальні. Вичовгана шкіряна канапа з ІКЕА, журнальний столик і два глибокі, м'які фотелі з підніжками перед пласкоекранним телевізором. На полиці пристінної шафки кілька сувенірів, стосик дисків з фільмами, зате жодної книжки. На стінах висіли дві дешевенькі репродукції. Крізь розсувні двері, котрі вели в садок позаду будинку, виднівся освітлений басейн, виблискувала блакитно-зеленкувата вода. Басейн був єдиною ознакою розкоші в цілком пересічній на вигляд норвезькій садибі.
— Бажаєш випити? — ввічливо поцікавився Грек. — Чогось міцного чи пива?
— Ні, дякую, — спершу відмовився я, та відразу змінив свої наміри: — Зрештою, радо вип'ю пива.
— Не можу сказати, щоб ти цвів і духмянів за ґратами, Бренне. Вигляд маєш, з біса, поганий, ти про це знаєш?
— Знаю. Усі так кажуть.
— Я й сам сидів, мені теж не надто подобалося. Та, мабуть, для таких, як ти, знаменитостей, солідних, забезпечених бонз, тюрма ще гірше пекло, ніж для нас, посполитих. Вам більше втрачати…
— Мені втрачати все…
— О, ні, не все, — похитав головою Грек. — Можна втратити іще більше.
Мені вчулася прихована погроза в його словах, я почав закипати. Грек це помітив, підняв руки вгору:
— Розпружся, Бренне. Сідай!
Я й далі стояв, відчував, як адреналін гостро поколює голочками в усьому тілі.
— Усе не так просто, Гансе. Ти зробив з мене цапа-відбувайла. Гадаєш, можеш перти напролом, заввиграшки зруйнувати моє життя, відмазавшись пивом та проханням розпружитися? — запитав я і сам відчув, як змінився мій голос, охрип. — Отак просто, гадаєш?
Грек тримався нарочито невимушено, але щось у його поставі, у його манері твердо стояти обома ногами, готовність зреагувати у разі потреби підказувало мені, що він насторожі. Грек запхав руку до кишені піджака.
— Що в кишені, Гансе?
Усмішка широко й білозубо сяйнула на Грековому засмаглому обличчі. Він вийняв з кишені маленький нікельований пістолет, тримав його перед собою, ніби й сам дивувався, звідки той взявсь. Пістолет виблискував при світлі лампи.
— Ліпше бути готовим до всіляких несподіванок.
— Пістолет? Та не сміши! Я підтоптаний адвокат, а не один з твоїх дружків-психопатів.
Грек ледь похитав головою.
— З власного досвіду знаю, у сутужних ситуаціях люди здатні на безглузді вчинки. Сам кажеш, я звик до спілкування з різними людцями, і з тими, що схильні до насильства, — теж. І такий вираз очей, як оце в тебе, я вже бачив не раз!
Грек сів на канапу, пістолет поклав на столик перед собою.
— Маєш на собі «жучка»?
— Ти передивився пригодницьких фільмів.
— Можливо, та хотів би мати певність… Я цілком допускаю, що ти міг сподіватися на якесь моє зізнання у розмові наодинці й захотіти його записати на плівку.
Грек змусив мене зняти піджак, а потім сорочку. Мені довелось повивертати кишені, відкотити манжети штанів.
— Задоволений?
Невиразне знизування плечима.
— Хотів мати певність. Сідай, Бренне, будь ласка. Ні, не там, онде на той стілець.
— У тебе параноя?
— Ти ж знаєш, чим я займаюся? Я злочинець. Мерзотник. За моїми плечима — довга кар'єра, навчився не ризикувати даремно, — Грек знову усміхнувся. — На що ти сподівався, прийшовши нині ввечері сюди, Бренне? Хотів викликати моє співчуття чи вибити з мене правду?
Я промовчав, бо, правду кажучи, й сам до пуття не знав, що відповідати. Подзвонив у двері, не маючи в голові готового плану, мене гнали в спину лише зневіра й лють і пекуча потреба хоч щось зробити. Таки його правда. Мені, справді, кортіло кинутися на нього з кулаками.
— Взагалі-то, ти мало що спроможний вдіяти, Бренне, — вів далі Грек. — Я не знаю, що таке співчуття, інакше став би не тим, ким є. І навіть якби тобі вдалося видобути з мене зізнання, куди з ним подасися? Та ж не в суд?
Він схилився вперед, оперся ліктями в коліна.
— До того ж, маєш іншу проблему…