Коло смерті - Кріс Тведт
— Гаразд. Клієнт платить?
— До шістдесяти тисяч крон…
— Зустрінься з ним, з'ясуй подробиці. Це твоя двомісячна платня.
— Моя платня? Тридцять тисяч на місяць? Тоді хіба що брутто…
Сюнне махнула рукою.
— Щось таке. Потім про це побалакаємо. Берися до справи!
— Слухаюсь, босе! — я підвівся зі стільця. — Але мені доведеться позичити твій офіс.
— Це ж чому? Твій недостатньо розкішний?
— Не в цьому річ. Клієнт прийде зі своєю матір'ю, у мене немає місця на двох відвідувачів.
Розділ 12Арон Сьорвік не скидався на чоловіка, який відсидів вісімнадцять років у в'язниці. Він мав свіже, рум'яне обличчя — таке часто буває у білявих людей, які багато часу проводять просто неба, — був не дуже високий на зріст і трохи опецькуватий. Потиск руки доволі сильний, голос низький, однак не приглушений. Я знав, що йому перевалило за сорок, але на вигляд дав би менше — на обличчі жодної зморшки чи борозенки. Не вірилося, що цей чоловік убив двох людей.
— Я так зрозумів, що й ваша матір буде присутньою при розмові, — мовив я, запрошуючи його сісти.
Арон заперечно похитав головою.
— Ні. Вона лише приїхала зі мною до міста, на нашу зустріч.
— Ага, то я, певно, щось наплутав.
— Мабуть… Вона чекає надворі, не хотіла відпускати мене до міста самого.
Щось було в ньому інфантильне. Не лише в словах, але й у манері розмовляти. Ніби те, що дорослого чоловіка у поїздці до міста супроводжує матір, явище цілком нормальне. Я кивнув, усміхнувся, його очі, довірливі та ясні, простодушно засяяли. На мить мені закралася підозра, чи не спізнений Арон Сьорвік у розумовому розвитку.
— Послухайте-но, Ароне, — почав я. — Даючи згоду ознайомитися з вашою справою, я про неї ще майже нічого не знав. Ледь пригадую з газетних повідомлень, ото й усе. На цей момент мало що, на жаль, змінилося. А не встиг прочитати документи перед… тим, як дещо сталося. Тому й попросив вас сьогодні приїхати.
— Я знаю — вас арештували, — кивнув Арон.
— Так.
— Мама каже, що ви вже більше не адвокат. Більше не можете мені допомагати. Хтось до неї телефонував і таке сказав. Це правда?
— І так, і ні.
Арон розгублено глипнув на мене.
— Як це?
— Я можу взяти вашу справу у провадження, з'ясувати, чим тут можна зарадити, і, якщо знайдуться підстави, зробити все можливе для перегляду справи в суді. Ось тільки діятиму не від свого імені, — і я пояснив чоловікові суть нашої з Сюнне домовленості.
Арон трохи подумав.
— Отже, ви зробите всю роботу, а вона… адвокат Берґстрьом поставить підпис?
— Саме так. Проте рішення за вами. Я зрозумію і не ображуся, якщо ви, з огляду на обставини, захочете звернутися до іншого адвоката.
Арон знову впав у задуму. Я вже й звикати почав до тих пауз, збагнув, що повільний темп, прості фрази — це спосіб Аронового існування, який не конче має свідчити про його недоумкуватість.
— Мені казали, що ви класний адвокат. Може, навіть найкращий з усіх. Чи ж не стали гіршим після арешту?
— Та ні, не став.
— Мені таке підходить. А ви не передумали?
— Ні.
Ми трохи побалакали про його справу. Він розповідав якось відсторонено, ніби це його не стосувалося, а трапилося з якоюсь іншою людиною.
— Так, — відповів він на моє запитання, — мене засудили за два вбивства.
— Двох молодих жінок?
— Так, двох дівчат, обидві з нашого острова.
— Вестьой? Звідки й ви родом?
— Ага.
— І ці дівчата… Ви їх знали?
— Звичайно! Ми ж росли разом.
— Гаразд, я ознайомлюся зі справою, а тоді поговоримо знову. Мабуть, я сам приїду на Вестьой, щоб поспілкуватися з мешканцями. І з вашою матір'ю хотів би зустрітися.
Арон наморщив чоло.
— Ой, не знаю. Мама не зрадіє. Вона взагалі не хотіла ворушити старе. Каже, що все, урешті-решт, забудеться, а Бог простить тим, хто покається.
— Гаразд, а ви самі добре подумали, чи, справді, хочете перегляду справи?