Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук
— Коли заснована ваша організація? — запитав Дубровський. — Можливо, я виявляю дивовижну необізнаність, та не доводилось мати справу…
— Навіть деякі поліцейські репортери виявляють, таку необізнаність, — зауважив Колони. — Наша організація мала почати своє існування ще до першої світової війни. У чотирнадцятому році сищики карної поліції зібралися на свій перший міжнародний конгрес у Монако. Але, на жаль, почалася війна, а війна не сприяє спілкуванню навіть поліцейських. Нова зустріч відбулася лише через дев'ять років у Відні. Тоді ж, у двадцять третьому році, була заснована «Міжнародна комісія карної поліції» — батько нашої організації. Але цей батько, — Колони саркастично посміхнувся, — помер ще немовлям. Штаб Інтерполу тоді перебував у Відні. Після окупації австрійської столиці гітлерівцями Гейдріх конфіскував усі архіви Інтерполу і перевіз їх до Берліна. Ви розумієте, панове, для чого?
— Щоб гестапо використало злочинців… — відповів Анрі, хоч запитання було скоріше риторичним і Колони збирався сам відповісти на нього.
— З шпигунсько-диверсійною метою, звичайно, — уточнив той. — Фашисти поставили крапку на Інтерполі.
— І він відродився вже після війни? — запитав Дубровський.
— Саме життя вимагало відновлення нашої діяльності. Війна принесла не тільки розруху. Після сорок п'ятого року крива злочинів неухильно пішла вгору. Часті пограбування банків, намагання гангстерів збути вкрадені цінності і знайти притулок за межами країни, де вони діяли, примусили уряди багатьох країн шукати нові форми боротьби із злочинністю. В результаті й було створено «Міжнародну організацію карної поліції». Зараз до неї входять держави Західної Європи, країни Північної і Південної Америки, а також Африки та Азії. В кожній країні-учасниці створені національні бюро Інтерполу, а це, — зробив дещо театральний жест, обвівши рукою кімнату, — генеральний секретаріат.
— Так уже й тут… — зрозумів його буквально Бонне.
— Не ловіть мене на слові, Люсьєн, — відмахнувся Колони. І, звертаючись до Дубровського та Савіля, продовжував: — Здається, все, панове. Додам тільки, що Інтерпол має свій статут, видає щомісячний журнал чотирма мовами для службового користування. Але вам, журналістам, слід знати, що передрук статей категорично заборонений.
Дубровський взяв одну з товстенних рожевих книжок, що лежали на столі поруч. Підкликав Анрі.
— Дивись, — мовив захоплено, — наочний посібник для детективістів.
— Що не справа, то й сюжет, — погодився Колони. Він взяв ще одну рожеву книгу, пальці швидко забігали, гортаючи сторінки. — Справа про пограбування банку в Мілані на дев'яносто мільйонів лір… Робота мафії, панове. Ми ловили їх мало не два роки. Пограбування складу зброї в Швеції… Тут діяли з розумом, і агенти поліції ледь знайшли кінці. А ось пікантна справа — крах липового банку, що випускав фальшиві чеки вартістю у сто доларів. Деякі наші експерти з трудом відрізняли їх від справжніх. Крадіжка картин у Лондонській національній галереї…
— Як хочете, — рішуче втрутився Бонне, — а я повинен зникнути.
— Справді, тут можна забути про час, — погодився Дубровський. — А мені ще сьогодні треба зв'язатися з Москвою.
— Я замовлю квитки на літак і повідомлю вас, — пообіцяв комісар.
* * *
Генрієтту, її сусідку по літаку Мелані, що плюнула Францові в обличчя, і ще одну дівчину на ім'я Жюстина — блондинку з вирлатими зеленими очима, поселили в одній кімнаті, яка нагадувала тюремну камеру: заґратоване вікно, важкі дубові двері, вузькі залізні ліжка. Тричі на день їм приносила їжу мовчазна стара жінка, певно, марокканка, яка не знала французької чи вдавала, що не знає, — не вимовила за два дні ані слова, наче була німа. Її супроводжував наглядач — чоловік із шиєю вола і хитрими очима, які з цікавістю обмацували дівчат.
Генрієтта намагалася не дивитися на нього, одверталася після того, як спіймала його погляд: похітливий і одверто оцінюючий. Жюстина щось запитала в нього, але наглядач лише посміхнувся у відповідь і дав якийсь наказ служниці — слова звучали гортанно й дивно, наче щось булькало в- нього у горлі. Вони одразу зникли, але ввечері наглядач підморгнув Жюстині й поставив на стіл таріль із фруктами — мабуть, почав симпатизувати дівчині.
Фрукти були смачні, й дівчата з охотою поласували ними. Власне, що їм залишалося робити?
Генрієтта згадала: колись десь вичитала — людина звикає до всього. Тоді не повірила, не могла повірити, що умови життя можуть перетворити мислячу людину на звіра чи просто примусити її плисти за течією, забути про власні смаки, уподобання, погляди, нарешті, амбіцію. Коротше, зректися свого «я», того, що закладалося в тебе по краплині вихованням, що сам брав від життя, що ставало твоєю суттю і було вже невіддільне від плоті; а тепер спіймала себе на думці: залізне ліжко і наглядач уже не дратують її так, як уперше, і одноманітність днів стала ледь не нормою. Одразу зрозуміла й психологічний розрахунок тих, хто посадив їх сюди: залишити наодинці з власними думками, зламати одноманітністю і безперспективністю, вселити сумнів — цей черв'ячок залазитиме все глибше, точитиме душу, і нема нічого гіршого за його непомітну, але постійну, вперту чорну роботу.
Генрієтта поспішила застерегти подруг, та Жюстина не зрозуміла її чи не могла зрозуміти, вона ставилася до життя простіше і лише пирхнула:
— Згадай мсьє Жана! Плювати він хотів на твої душевні сумніви. Йому — одержати за тебе куш, і бувай здорова…
Мелані похитала головою.
— Ти забула про мадам, Жюстино, — заперечила. — Жану й справді наплювати на все, і він уже забув про нас. Але ж ти не хочеш стати повією? Не хочеш… А для чого нас везли сюди? Мадам, чи хто там, напевно знають, що ми не бажаємо підкорятися їм, але й ми, Жюстино, не перші в них — і я не заздрю ні тобі, ні собі…
— Ніхто не змусить мене робити те, чого я не хочу! — розсердилася Жюстина. — Тут також є
