Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук
«Рятуйте, бога ради, рятуйте! Якщо Цей лист не дійде за адресою, зазначеною на конверті, передайте його поліції. Моє ім'я Генрієтта Лейє. Людина, яка назвалася Жаном Дюбюї, завербувала в Парижі мене і ще 14 дівчат на роботу до Африки. Вилетіли літаком з аеродрому поблизу Марселя. Нас збираються продати до публічного дому Дюбюї і полковник Кларенс. Справжнє Ім'я Дюбюї — Франц. Під час війни він служив есесівцем у концтаборі в Польщі. Середнього зросту, рожевощокий. Анрі, розпитай у Сержа Дубровського — він був у тому ж таборі. Наш літак тримає курс на Танжер. Це все, що я знаю. Хто б ви не були, рятуйте нас!»
— Неймовірно! — тільки й спромігся сказати Дубровський. — Чекай, але ж ти казав, Генрієтта виїхала з Парижа три тижні тому?
— Я нічого не знаю! І взагалі більше нічого не розумію… — ледь не заплакав Анрі.
— Вона, певно, викинула лист десь дорогою чи передала кимось.
— Я одержав його годину тому…
— Заходь, — Сергій пропустив Анрі до кімнати, — і давай міркувати.
— У мене голова йде обертом… Боже мій, бідна Генрієтта!..
— От що, — розсердився Дубровський, — поплакати ти завжди встигнеш. — Подав Анрі бритву. — Голись і будемо вирішувати, що і як робити.
Певно, рішучість Дубровського вплинула на Савіля чи просто перебував у такому стані, коли людина з задоволенням підкоряється іншим. Покірливо увімкнув бритву і почав голитися, очікуюче дивлячись на Сергія.
Той розмірковував уголос:
— Три тижні тому… Отже, приблизно п'ятнадцятого травня Генрієтта Лейє підписала контракт і попала до рук гангстерів, які вивезли з Франції п'ятнадцятеро дівчат для продажу в борделі Танжера. Можна встановити, який літак відлітав приблизно в цей час з району Марселя. Хоч навряд чи цей Франц і полковник Кларенс — так називає їх Генрієтта — залишили нам свої візитні картки…
Раптом Дубровський, задихнувшись, сів на тахту.
— Рожевощокий… рожевощокий… — беззвучно ворушив губами. — Напевно це він. Точно він! І як я одразу не здогадався?..
Він потер чоло, ніби намагався відігнати зловісні видіння, та з-перед очей не зникали сторожові вишки з кулеметами, огорожа з колючого дроту, похмурі цегляні бараки…
З неба сіється холодний і дрібний дощ, та вони, промоклі й посинілі, не помічають його. Вони — це Володимир Гнатович Заболотний, робітник з білоруського міста Мозир, і він, Сергій Дубровський, який лише півроку тому був старшим сержантом, але, попавши у полон, став в'язнем оцього табору смерті — людиною за номером 110182.
Сивоголовий Володимир Гнатович зумисне викликав до вбиральні Сергія як одного з учасників табірного руху опору, і тепер вони розмовляли, — не боячись третіх вух.
У них гарний настрій, і ніщо не може зіпсувати його — ані голод, до якого всі вже звикли, ані холодний дощ, під яким зараз доведеться бігти до барака. Сприймають це як тимчасове лихо, закам'яніли у зовнішній покорі, бо тут тільки так можна вижити, а вижити треба обов'язково, бо за плечима не так уже й багато років, а цей жах не триватиме вічно. Всі живуть лише надією, що терпіти залишилось не так уже й багато. Щойно Заболотний приніс підтвердження цьому: там, на сході, почався новий наступ, і радянські війська підійшли вже до кордонів Польщі, що за якихось триста кілометрів од табору.
Сергій і Заболотний мимовільно дивилися туди, на схід, і ці двісті п'ятдесят кілометрів здавалися неймовірно довгими, бо мало не на кожному з них вгризлися в землю гітлерівці, які ще були впевнені у собі і вважали російський наступ черговим своїм невезінням — есесівці спокійно походжали по табору і трималися так, наче нічого не сталося, — і все ж Дубровський дивився на сіре дощове небо, і йому раптом почувся гуркіт канонади, він зрадів, мовби це й справді була канонада, витяг шию і нашорошив вуха. І засміявся…
Голосно: сам злякався — такий незвичний був той звук, не чув сміху вже цілу вічність і був упевнений, що взагалі розучився сміятися.
Володимир Гнатович зиркнув на нього здивовано, та одразу все зрозумів.
«Ще наші далеко і не треба в химери вдаватися, — мовив розсудливо, та не витримав і також засміявся весело. Присунувся до Сергія, зашепотів збуджено: — Скоро в них тут все почне розвалюватися. Осатаніють, гади. Передай хлопцям, можливі провокації…»
«Зрозуміло, — ствердив Дубровський, хоча думав про Інше. І мовив про це інше: — Тепер наші застосовують танкові рейди по тилах…»
Заболотний раптом схопив його за руку, і Сергій зиркнув на нього здивовано. Та одразу глянув туди, куди вказував очима Володимир Гнатович, і осікся.
На червоній цегляній доріжці, що вела до бараків, стояв офіцер у лискучому плащі. Стояв непорушно і, здавалося, не дивився на них, та поманив пальцем, і вони пішли до нього, одразу знітившись.
Сергій упізнав офіцера ще здалеку, бо звик бачити цю фігуру, коли в'язнів шикували на табірному плаці і той стояв десь трохи осторонь інших офіцерів у чорному — вершитель доль, гауптштурмфюрер СС, комендант табору.
Невисокий, опецькуватий, він програвав поруч із своїми підлеглими, навіть манера засовувати руки в кишені й переступати з ноги на ногу робила його якимось домашнім у порівнянні з кремезними наглядачами, білою вороною серед чорної зграї. І зараз, коли Сергій мав можливість роздивитися коменданта зблизька, він справив таке ж враження: рожевощокий, мов дитина, і нема нічого загрозливого в погляді. Навіть посміхається.
Вони стояли перед ним — двоє чоловіків у мокрому смугастому одязі, який робив їх жалюгідними і навіть смішними.
Офіцер розглядав їх з цікавістю і, Сергієві здалося, незлостиво: впіймав навіть веселу іскорку в його очах. Та все ж усвідомлення того, що за крок од нього стоїть сам комендант, людина, наділена владою більшою, ніж міг би мати сам бог, скувала його і зробила нерухомим. Дивився на рожеві щоки, бачив, як ворушаться губи в коменданта — рум'яні, пухкі, мов подушечки, знав, що есесівець щось говорить, та нічого не розумів і навіть не чув його голосу.
Але чому він тикає стеком
