Кишеня, повна жита - Агата Крісті

— А вам не здалося, — запитав Ланс із ваганням у голосі, — що вона просто хотіла відчути себе важливою?

— Ні, не здалося. Я думаю, вона була налякана. Я думаю, вона щось бачила або чула, і це наштовхнуло її на думку про те, що насправді сталося. Це могло бути щось надзвичайно важливе, а могло й не мати жодних істотних наслідків.

— А ви не думаєте, що вона сама могла бути чимось дуже незадоволена, мати якісь серйозні претензії до батька й тому… — Ланс завагався й замовк.

Міс Ремсботтом рішуче похитала головою.

— Вона не належала до тих дівчат, на яких твій батько міг би звернути щонайменшу увагу. Жоден чоловік, боюся, ніколи не зверне увагу на цю бідолашну дівчину. Я сказала б, так буде краще для її душі.

Ланс не виявив найменшого інтересу до душі Ґледіс. Він запитав:

— А ви думаєте, вона могла піти до поліційного відділка?

Тітка Ефі енергійно кивнула головою.

— Так. Я думаю, вона нічого не хотіла їм казати в цьому домі, аби ніхто її не підслухав.

Ланс запитав:

— Ви думаєте, вона могла бачити, як хтось щось підсипав до їжі?

— А чом би й ні?

— Атож, і справді. — Потім він докинув таким тоном, ніби хотів висловити комусь співчуття. — Усе те, що сталося, мені досі здається вкрай неймовірним. Схожим на детективну історію.

— Дружина Персівала працювала медичною сестрою, — повідомила міс Ремсботтом.

Її зауваження було абсолютно не пов’язане з тим, що говорилося раніше, і Ланс подивився на неї зі спантеличеним подивом.

— Медсестри, що працюють у лікарні, добре розуміються на властивостях різних ліків, — сказала міс Ремсботтом.

Ланс подивився на неї із сумнівом.

— Цю речовину — таксин — коли-небудь застосовували в медицині?

— Вони добувають її з тисових ягід, так я думаю. Діти іноді їдять тисові ягоди, — сказала міс Ремсботтом. — Вони дуже хворіють, якщо їх з’їдять. Я пам’ятаю один такий випадок, коли була ще малою дівчинкою. Він справив на мене велике враження. Я ніколи про нього не забувала. Речі, що їх ми пам’ятаємо, іноді приносять нам велику користь.

Ланс рвучко підняв голову й прикипів до неї поглядом.

— Природна прихильність — одне, — сказала міс Ремсботтом, — і я сподіваюся, це почуття не обминуло й мене. Але я не терплю розбещеності. Розбещеність треба знищувати без жалю.

ІІ

— Пішла, не сказавши мені ні слова! — обурено вигукнула місіс Крамп, піднявши своє почервоніле розгніване обличчя від тіста, яке тепер місила на дошці. — Вислизнула з дому, нікого не попередивши. Лукава й лицемірна, ось що я скажу. Лукава! Боялася, що її зупинять, і я, безперечно, її зупинила б, якби вона потрапила мені на очі. Подумати тільки! Господар помер, містер Ланс повернувся додому, після того як покинув дім багато років тому, і я сказала Крампові, я йому сказала: «Вихідний чи не вихідний, а я свій обов’язок знаю. Сьогодні вечеря не буде холодною, як буває зазвичай по четвергах, вона буде справжньою. Джентльмен повернувся додому з дружиною, і не просто з дружиною, а з дружиною-аристократкою, тож вечерю слід приготувати на найвищому рівні». Ви знаєте, міс, хто-хто, а ви знаєте, що я пишаюся своєю роботою.

Мері Дав, на яку був спрямований цей монолог, стримано кивнула головою.

— І що ж мені сказав Крамп? — сердито вигукнула місіс Крамп. — «Сьогодні в мене вихідний, і я йду з дому», — ось що він мені сказав. «А дружина-аристократка мені до лампочки» — сказав він. Ніякої гордості за свою роботу в нього нема. Тож він пішов собі, а я сказала Ґледіс, що сьогодні ввечері їй доведеться робити всю їхню роботу самій. Вона лише відповіла мені: «Гаразд, місіс Крамп», — та не встигла я відвернути голову, як її й слід пропав. У неї, принаймні, вихідного дня сьогодні немає. Її вихідний день — п’ятниця. Як нам тепер упоратися, я собі просто не уявляю. Богу дякувати, містер Ланс прийшов сюди сьогодні без дружини.

— Ми впораємося, місіс Крамп, — сказала Мері заспокійливим і водночас авторитетним голосом, — якщо лише зовсім трохи змінимо меню. — Вона зробила кілька пропозицій, і місіс Крамп мусила неохоче на них погодитися. — Я зможу легко подати все це на стіл, — сказала наостанок Мері.

— Ви хочете сказати, що самі подаватиме на стіл, міс? — із сумнівом у голосі запитала місіс Крамп.

— Якщо Ґледіс вчасно не повернеться.

— Вона не повернеться, — сказала місіс Крамп. — Буде тинятися по крамницях, гайнуючи свої невеликі гроші. Вона має молодика, щоб ви знали, міс, хоч ви цього не сказали б, подивившись на неї. Його звуть Албертом. Вони хочуть одружитися наступної весни, так вона мені, принаймні, розповідає. Ці дівчата не розуміють, як то воно живеться у шлюбі. Вони не знають, що довелося мені витерпіти з Крампом. — Вона зітхнула, а тоді сказала звичайним голосом: — А що буде з чаєм, міс? Хто прибере його зі столу й помиє філіжанки та все інше?

— Я це зроблю, — сказала Мері. — Зараз піду й зроблю.

Світло в бібліотеці досі не було увімкнене, проте Адель Фортеск’ю все ще сиділа на канапі в бібліотеці за тацею з чаєм.

— Хочете, щоб я увімкнула світло, місіс Фортеск’ю? — запитала Мері.

Адель не відповіла.

Мері увімкнула світло й пішла до вікна, де закрила штору. Лише тоді вона обернула голову й побачила обличчя жінки, яка відкинулася назад, на диванні подушки. Біля неї лежав намазаний медом недоїдений млинець, а філіжанка з чаєм досі була наполовину повна. Смерть забрала Адель Фортеск’ю несподівано й швидко.

ІІІ

— Ну, що там у неї? — нетерпляче запитав інспектор Ніл.

Лікар швидко відповів:

— Ціанід — можливо, ціанистий калій — у чаї.

— Ціанід, — промурмотів Ніл.

Лікар подивився на нього з легкою цікавістю.

— Бачу, ви збиті з пантелику. Маєте для цього якусь особливу причину?..

— Ми підозрювали, що вона отруїла Рекса Фортеск’ю, — сказав Ніл.

— А виявилося, що отруїли її. Он воно що. То вам знову доведеться крутити мозком, чи не так?

Ніл кивнув головою. Вигляд у нього був похмурий, щелепи різко випнулися.

Отруєна! Просто під його носом. Таксин у каві Рекса Фортеск’ю, ціанід у чаї Адель Фортеск’ю.