Кишеня, повна жита - Агата Крісті

Ілейн гостро кинула:

— Але ти ж не хочеш сказати… Ти ж не думаєш…

Ланс швидко промовив:

— Який чудовий шоколадний кекс. Я мушу покуштувати його.

Відрізавши собі шматок, він запитав:

— А тітка Ефі ще жива?

— О, так, Лансе. Вона не сходить униз і не трапезує з нами, але почуває себе цілком добре. Щоправда, вона стала дуже дивною.

— Вона завжди була дивною, — сказав Ланс. — Я мушу піднятися нагору й побачитися з нею після чаю.

Дженніфер Фортеск’ю промурмотіла:

— У її віці людина хоче перебувати там, де їй здається, що вона вдома. Тобто там, де вона матиме добрий догляд.

— Нехай Бог допоможе будь-якому закладові для старих дам, який прийме тітку Ефі у свої стіни, — жартівливо кинув Ланс. Потім додав: — А що то була за цікава дівчина, сором’язлива й лагідна, що відчинила мені двері?

Адель здавалася здивованою.

— А хіба вам відчинив двері не Крамп? Дворецький? О, я геть забула. Сьогодні ж у нього вихідний. То була, певно, Ґледіс, хто ж іще…

Ланс описав зовнішність дівчини, яка відчинила йому двері:

— Сині очі, волосся, розділене навпіл, лагідний голос із янгольськими інтонаціями, а що ховається за всім цим, я не наважуся припустити.

— То, певно, була Мері Дав, — здогадалася Дженніфер.

Ілейн сказала:

— Вона, можна сказати, завідує нашим господарством.

— І тепер завідує?

— Вона дуже корисна для нас, — сказала Адель.

— Атож, — замислено промовив Ланс. — По ній видно, що користі з неї багато.

— Але її найкраща риса — це те, що вона знає своє місце. Вона ніколи не задирає носа, якщо ви розумієте, про що я кажу.

— Розважлива й мудра горличка Мері, — сказав Ланс і відрізав собі ще один шматок шоколадного кексу.

Розділ дванадцятий

І

— То ти знову знайшовся, як загублений пенні, — сказала міс Ремсботтом.

Ланс усміхнувся до неї:

— Як бачите, тітко Ефі.

— Пхе! — Міс Ремсботтом несхвально шморгнула носом. — Гарний же час ти для цього обрав. Твій батько вчора дозволив укоротити собі віку, у домі повно поліції, яка пхає свого носа повсюди, нишпорячи навіть у кошиках на сміття. Я бачила їх зі свого вікна. — Вона замовкла, знову шморгнула носом і запитала: — Ти привіз свою дружину із собою?

— Ні. Я залишив Пет у Лондоні.

— Це має певний глузд. Я не привезла б її сюди, якби була тобою. Ти ніколи не знатимеш, що тут може статися.

— Статися з нею? З Пет?

— З ким завгодно, — сказала міс Ремсботтом.

Ланс Фортеск’ю замислено подивився на неї.

— Ви маєте якусь думку про те, що сталося, тітко Ефі? — запитав він.

Міс Ремсботтом не відповіла прямо.

— До мене вчора приходив сюди інспектор поліції і ставив мені запитання. Він небагато довідався від мене. Але він не такий йолоп, яким здається, аж ніяк не такий. — Вона додала з певним обуренням у голосі: — Що сказав би твій дід, якби довідався, що в нас у домі поліція? Цього досить, щоб він перевернувся в могилі. Він був справжнім пуританином протягом усього свого життя. Який ґвалт він підняв, коли довідався, що я вечорами ходжу на службу до англіканської церкви! А я цілком переконана, що в цьому було куди менше шкоди, ніж у вбивстві.

За нормальних обставин Ланс би всміхнувся, почувши цей монолог, але тепер він залишився серйозним. Він сказав:

— Ви знаєте, я перебуваю в цілковитій темряві, після того як був відсутній так довго. Що тут відбулося останнім часом?

Міс Ремсботтом підняла очі до неба.

— Безбожні події, — твердо сказала вона.

— Так, так, тітко Ефі, ви це сказали б у будь-якому випадку. Але чому поліція думає, ніби батька вбили тут, у його власному домі?

— Подружня зрада — це одне, а вбивство — інше, — сказала міс Ремсботтом. — Мені не дуже хочеться звинувачувати її, справді не дуже хочеться.

Ланс подивився на неї тривожним поглядом.

— Ви маєте на увазі Адель? — запитав він.

— Мої уста стулені, — сказала вона.

— Розповідайте далі, люба тітонько, — сказав Ланс. — Це красива фраза, але вона нічого не означає. Адель має бойфренда? Адель та її бойфренд підкинули блекоту в його вранішній чай? Така ваша схема?

— Я б тобі радила не жартувати про це.

— Ви знаєте, що насправді я не жартую.

— Скажу тобі одну річ, — несподівано мовила міс Ремсботтом. — Я думаю, дівчина щось про це знає.

— Яка дівчина?

Ланс здавався здивованим.

— Та, що шморгає носом, — сказала міс Ремсботтом. — Та, що мала принести мені сьогодні мій пообідній чай, але не принесла. Пішла з дому без дозволу, так вони кажуть. Я не здивуюся, якщо вона пішла до поліції. Хто відчинив тобі двері?

— Дівчина, яку звуть Мері Дав, якщо я правильно зрозумів. Дуже спокійна й лагідна — так, принаймні, мені здалося. Це вона, на вашу думку, пішла до поліції?

— Мері Дав не піде до поліції, — сказала міс Ремсботтом. — Ні, не піде; я мала на увазі ту дурненьку малу покоївку. Вона неспокійно крутилася й стрибала протягом цілого дня, наче кріль. «Що з тобою? — запитала я. — Тебе в чомусь звинувачує твоя совість?» Вона сказала: «Я нічого не зробила, я ніколи не наважилася б учинити таку річ». — «Я вірю, що ти цього не зробила, — сказала їй я, — але щось тебе дуже турбує, чи не так?» Тоді вона стала шморгати носом і сказала, що нікому не хоче завдавати прикрості, вона, мовляв, переконана, то була помилка. Я їй тоді сказала, я їй сказала: «А тепер ти, дівчино, розкажи правду й посором диявола». Ось що я їй сказала: «Іди до поліції, — порадила їй я, — і розкажи їм усе, що ти знаєш, бо ніколи, — сказала я, — не було нічого доброго в приховуванні істини, хоч би якою вона здавалася неприємною». Тоді вона наговорила мені багато нісенітниці: мовляв, вона ніяк не може піти до поліції, вони ніколи їй не повірять, та й, зрештою, що вона їм скаже? І