Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

У закладі, до якого ми ввійшли, її знали. Портьє вклонився їй, наче шанованому відвідувачеві. Ми спускалися по сходах. Навколо — куди не глянь — тільки ми двоє. Люстер більше, ніж у військових клубах. Це був нічний заклад з ложами навколо майданчика для танців. До нас підійшов старший офіціант чи метрдотель і з поклонами повів у віддалену ложу, де була табличка з написами англійською і турецькою мовами: «Зайнято».

— Що ви питимете? — запитала Дейвіс.

— Дозвольте мені замовити. Вона по-чоловічому махнула рукою.

— Облиште це на інший раз. Я привела вас сюди.

— Тоді те, що питимете ви.

— Гаразд, я люблю чінзано з льодом і ромом. І обов'язково апельсин. Люблю його аромат і смак.

Ми цокнулися, оркестр заграв.

— Ну, пане Ог… Огнен… Я все забуваю ваше ім'я…

— Чи хочете покепкувати з мене й примусити розсердитись на вас? Та на міс Дейвіс навряд чи хто зможе розсердитися.

— Облиште цей тон. Може, ви запросите мене потанцювати?

— Я боявся завдати собі таку радість, перш ніж одержу дозвіл.

— Ох, і хитрун же ви. Завжди знайдете спосіб сказати комплімент.

Вона встала, поправила сукню, глянула в люстро на стіні й була задоволена сама собою. Грали танго, танець, якому я і зараз віддаю перевагу перед усіма іншими, навіть якщо мене вважатимуть найконсервативнішою людиною в світі.

Я міцно притулив Дейвіс до себе. Намагався танцювати краще, ніж на конкурсних змаганнях.

— Я так і думала. Ви скидаєтесь на спортсмена, танцюєте легко, — прошепотіла вона, підвівши до мене обличчя.

Ще міцніше пригорнувши її, я поглядом відповів: «Стараюсь».

— Обережно, бо роздушите мене. І взагалі не захоплюйтесь. Тут мене знають, і, коли хтось розповість Кларкові, перепаде не тільки вам, а й мені.

Я й справді був захопився, попустив віжки. Але водночас і підбадьорився. Вона боїться, щоб хтось не розповів Кларку. Ці слова багато важили для мене.

— Ось так, — прошепотіла Дейвіс, і я вловив хвилювання в її голосі. — Здається, кров у вас гаряча… ог… огненна.

Підтверджуючи її слова, я легко торкнувся губами її вуха. Вона озирнулася: чи ніхто не бачив? І лише пересвідчившись, що люди на дансингу і за столиками зайняті своїми пристрастями, подивилася на мене докірливо. Я теж відповів їй поглядом: «Слухаюсь, ваш покірний слуга».

Дейвіс похитала головою.

Ми пили, танцювали, розмовляли. Чи, вірніше, говорила вона все тим же задерикуватим тоном. Я слухав, зрідка заперечував.

Після півночі співачка виконала стриптиз. Я не дивився на неї, хоча це мистецтво було мені незнайоме. Не спускав очей з американки й удавав, що вже трохи підпив.

— Це вас не цікавить? — запитала вона, кивнувши на артистку. — Невже ви бачили стриптиз у Болгарії?

— Ніколи.

— І не бачили голих жінок?

— Бачив.

— А я подумала, що ви заперечите.

Я схилився до неї і пошепки промовив:

— Тут ніхто мене не цікавить, крім вас.

— Ого, ви стаєте надто зухвалим! Начувайтеся, бо поскаржусь полковникові Кларку.

— Я ж нічим вас не образив, щоб ви мали підстави скаржитися. А як і було б, то що може зробити пан Кларк? Вигнати мене, одправити до табору чи в'язниці. І без того нинішня робота не дуже приваблює мене.

Вона нашорошила вуха й швидше запитала, ніж попередила:

— Думайте, що говорите.

— Я думаю… Казав це й полковнику Кларку. Ми даремно витрачаємо сили, час, а найбільше людей у диверсійній діяльності. Ми повинні переправити до Болгарії всіх підходящих емігрантів, щоб вони працювали там. Наш народ піддається організації. Не випадково Левський застосовував цю тактику. Не випадково й комуністи запозичили її. Треба скрізь створювати комітети й організації для розпалювання невдоволення комунізмом.

— Це цікава ідея, тільки ми прагнемо якнайшвидше показати результати.

Інтересно, подумав я, «показати результати»! Це не через незнання мови.

— Так ми можемо втратити багатьох людей без будь-якої користі й кінець кінцем скомпрометувати боротьбу проти комуністів.

— Знаєте, пане Огняне, це надто серйозні питання, і в такий вечір я не хочу сушити собі голову. Краще потанцюємо.

Ми танцювали, звичайно, тільки танго. Я поцілував її у вухо, тоді у волосся. Вона не підвела обличчя, щоб дорікнути мені, а лише притиснулась до мене. В якийсь момент подивилася на годинник, швидко розрахувалась, попросивши видати їй квитанцію, і рухом голови, по-свійському, показала, що час іти.

Отой нікчемний папірець, так необачно взятий в офіціанта, остаточно переконав мене, що Дейвіс розважає новачка за вказівкою Кларка. Звичайно, це могло й не бути продовженням попередньої перевірки, а лише прагненням скласти цілісніше уявлення про мої здібності, можливості, про мої пристрасті, слабкості й пороки.

Рух на вулицях порідшав, і, коли ми виїхали на шосе до «Американського курорту», Дейвіс погнала машину швидше, ніж на гонках, у які вклала все.

Мовчали всю дорогу. Попрощалися в холі перед картиною Вешина.

Ранком прокинувся від кпинів моїх співжильців.

— Вставай, коханцю! — бурмотів Кирпатий.

— Як його не підняти, спатиме до обіду, — сонним голосом промимрив Стойно.

Я зіперся на лікоть.

— Ти наче поласував звечора? — вишкірився усмішкою Кирпатий. — Вперше бачу, щоб вона на когось око поклала. Кожному з нас вона дарувала лише перший вечір, а тобі вже й другий. З-поміж нас ти наймолодший, науки знаєш… Пощастило тобі, хлопче, пощастило!

— Гаразд, як підемо сьогодні в місто, я частую, хоча й нема за що.