Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Саме це і я вважаю своїм головним завданням!

Вона провадила далі сухим тоном. Щонайменше, це був не той голос, яким вона говорила хвилину тому. Здалося мені, що оцей службовий голос не личить їй.

— Може, ви й маєте підстави скаржитись на переслідування, але повинні зрозуміти, що й ті, кого ви звинувачуєте, діють не без підстав…

Вона глянула на мене впритул і заговорила вже іншим, іронічним, визивним тоном:

— І як це комусь може спасти на думку сумніватись у вас! З Болгарії тікає інколи хіба що шантрапа… Вкрав гроші на складі чи в магазині й хоче, щоб засипали його доларами, бо він розповідає, скільки старих рушниць є в сільській общині та скільки тракторів працює в якомусь колгоспі. А з вами — інше. Слухайте, а скажіть-но мені, чому цей генерал… Як його звуть? Так, він. Чому він виявляє такий інтерес до вас?

— Бо я агент англійської розвідки.

— А якщо це й справді так?

Нахилившись до неї і вхопивши її за руки, я прошепотів:

— Люба Дейвіс, коли б я був англійським агентом, він не шукав би мене так відкрито. Не знаю, скільки років ви працюєте в цьому замку, але ви не підходите для розвідки. Ви жінка, покликана прикрашати дім, щоб вас цілував чоловік і тримав вас в обіймах.

І я обійняв та поцілував її. Спочатку вона сама підставила губи, а тоді уперлася долонями мені в груди.

— Гей, ви надто багато дозволяєте собі!

— Прошу пробачення.

Поцілував їй руки з обох боків.

— Ну от, знову, а щойно вибачалися. Чи на вас справді впливають романтичні атрибути? Перестаньте, любий, і скажіть, чому я не підходжу для роботи в центрі?

— Чому? Найперше ви повинні відзначити, що я говорю дуже відверто.

— Це я вже відзначила.

— І, по-друге, хотів би, щоб ця розмова лишилася між нами.

— Це залежить од вас, огненний чоловіче.

— І од вас, нетерпляче й полум'яне дівча.

— Облиште каламбури й відповідайте, — наполягала вона.

— Як і кожна жінка, ви базікаєте більше, ніж треба, і вам усе хочеться прискорити події. Тобто — швидше збагнути, що за чоловік цей болгарин. Ви не просто страждаєте на звичайну жіночу нетерплячість, ви ще й сангвінічка, а таке поєднання у характері тільки додає олії у вогонь.

— Ти диви, який ясновидець!

— А ви заперечуєте?

Я поцілував її і не дав можливості відповісти. Вона не відштовхнула мене.

Коли ми підвелися, Дейвіс нагадала:

— Поїхали. Ми вже запізнились. І покінчимо з нашими розмовами.

— З розмовами покінчили. Крім розмов, звісно, нічого не було.

Це я сказав, коли ми вже сиділи в машині і я знову поцілував їй руку. Вона похитала головою і погнала машину. Як завше, вона вела машину, мов на змаганнях, але, на відміну від попередніх вечорів, сиділа усміхнена, з примруженими очима, неначе її розпашіле обличчя освіжав і бадьорив повітряний струмінь.

— Знаєте, — заговорила вона несподівано, — ви мусите дуже дякувати генералові за те, що ми так уважно ставимося до вас.

— Не розумію.

— Ще коли ми вас досліджували, він дуже наполягав, щоб ми звільнили вас і відпустили до нього, а для нас це означало — до англійців. Полковник Кларк правильно оцінив ситуацію. Якщо ви така цінна персона, як розписував генерал, то ваше місце не в англійців. Тому так ретельно вас перевіряли.

— Коли б я знав це, добряче нашкодив би генералові, щоб він так не думав про мене. Я допоміг йому уникнути тюрми, а до того ж допоміг приставити сюди і його золоті скарби.

— А що там було?

— Столові прибори й прикраси. Серед них і кілька браслетів. Коли б знаття, що зустріну таку дівчину, узяв би один браслет добром або силою і подарував би вам.

— Ще не пізно.

— Авжеж, ви його матимете. Я попрошу його підкріпити свою вдячність до мене принаймні таким дрібним подарунком.

— Наперед дякую вам.

У холі, перш ніж попрощатися, вона прислухалась і несподівано пішла до підвалу. Повернувшись за кілька хвилин, вона тихо сказала:

— Ходімо, я дещо вам покажу, і ви зрозумієте, що не завжди маєте підстави звинувачувати нас.

У лівому крилі першого поверху містилися кабінети двох американських інструкторів. У глибині цього коридора були сходи до підвалу. Зрозуміти, що це підвал, можна було тільки за відсутністю денного освітлення, а так — зовсім пристойні сходи, які сполучають два поверхи. Ми спустилися у підвал. Він мав таке ж планування, як і горішні поверхи. Я йшов слідом за Дейвіс.

Один з інструкторів — огрядний, низенький — стояв перед залізними дверима, які нагадували вогнетривкий сейф, і курив. Він мовчки вклонився нам. Дейвіс відчинила двері, не постукавши. Кімната скидалася на вбогу приймальню — голі стіни, старий стіл, зношені стільці, маленький столик, попільниця, переповнена недопалками.

Дейвіс звеліла мені сісти до столика. Внутрішні двері були відчинені, й звідти долинав голос полковника Кларка — тихий, але наполегливий, неначе це говорив слідчий, який намагався вирвати зізнання, щоб підтвердити те, що він уже знав.

— З ким із Державної безпеки ти зустрічався, що розповідав їм про своє