Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Безрукий стояв нерухомо, закусивши нижню губу. Він похнюпився, і я бачив його набряклу шию. На його сигареті не було попелу, але він безперервно постукував по ній пальцем.

Озвалися й інші:

— Нас усього жменька, треба залучати більше людей.

— Треба визволяти людей з таборів.

— Ви обидва з Кларком мусите проїхатись по таборах.

Безрукий зітхнув і мовчки вийшов. Того дня він не повернувся до нас.

А той, хто живий повернувся з Болгарії, прийшов надвечір справді випрасуваний, виголений, уже не стомлений.

Я спостерігав за Стойном. Помітив його скептичну усмішку. Збагнувши, що я спостерігаю за ним, він знітився.

Ми сиділи в клубі. Кидали кості й співали тихо, наче в інтимному товаристві. Я намагався, щоб мій голос звучав розчулено:

Стойно устав і підійшов до вікна. Той, що ранком повернувся, запалив сигарету. Зайшовся кашлем і удав, що лютий тютюн нагнав сльози, але всі зрозуміли, від чого були ті сльози.

Кирпатий грюкнув кулаком по столі. Дошка, на якій ми грали, впала на підлогу.

— Замовкни! Замовкни, бо ти мені серце краєш цією піснею!

Ми розбрелися по кімнатах. Була п'ятниця, а по цих днях нам дозволялося виходити в місто. Мої співжильці запросили мене на прогулянку, але я сказав, що не маю настрою. Коли всі розійшлися, я пішов до альтанки.

Від входу обережно показався Кирпатий, а лише кілька хвилин тому він казав, що йде до міста. Я нахилив голову й удав, що не помітив його. Він, певно, подумав, що я його не бачив, і повернув назад.

Ось один, який за своєю ініціативою або за чиїмось наказом стежить за мною. Бо я новенький? Чи ще й досі не з'ясували, що я за людина? Що б там не було, він ні на мить не завагається придушити мене серед ночі або штрикнути ножем у спину. Тільки-но засумнівається в моїй поведінці. А то й без сумніву — досить Кларкові чи Безрукому моргнути…

Поживемо — побачимо…

Сидів, а мені кортіло навшпиньках увійти до спальні й застукати Кирпатого за перевіркою моїх шухляд і валізи. Але який у цьому сенс! Тільки дам привід для зайвих підозрінь.

З гаража виїхав спортивний «опель» і зупинився напроти альтанки.

— Прошу, пане Ог… Огнен… Адже так?

— Огнян.

Дейвіс відчинила дверцята й з фамільярністю давньої знайомої рухом голови запросила мене сісти.

— Вибачайте, чи не дуже я нахабна? Зовсім не хочу псувати вам програму.

— Якам там програма в сіромахи й одинака, міс Дейвіс!

— Не знаю, але здається, вчинила нахабно. Болгари звичайно тлумачать такі вчинки як легку поведінку.

— Та прошу вас!

— Гаразд, тоді чим я можу спокутувати своє нахабство?

— Ви така люб'язна й уважна дама, що ніяковію, мов юнак, і не знаю, як вам віддячити.

— О, ви починаєте говорити як закоханий!

Ми рушили. Вона скоса глянула на мене й сказала:

— Нема чого ніяковіти, це вам не пасує. Такий показний мужчина, а від присутності жінки червоніє. Коли ви приїхали з полковником Кларком і вийшли з машини, я побачила вас із вікна й зразу зрозуміла, що ви атлет.

Вона замовкла. Напевно, спостерігає за мною й оцінює мою реакцію. Я зробив вигляд, наче не почув нічого цікавого. Немов провінціал, роздивлявся на світлову рекламу — річ, яка справді мене вражала і про яку в наших газетах тоді писали з насмішкою.

— Уявляю собі, як дівчата за вами… Є якесь таке підходяще слово?

— Побивалися.

— Так, так. Як дівчата у Болгарії побивалися за вами. Навіть бачу вас у юнкерській формі на тому бульварі… Як він називається? Ага, Руський. Попід каштанами. Гімназистки і студентки переслідують вас юрмою. Чи не так, чого ви мовчите?

— Ви наче добре знаєте Софію.

— А хіба ви не зрозуміли цього з перших же моїх слів? Та мене стільки разів перекидали до Болгарії! Адже ваші газети пишуть, що з півдня сунуть американці.

— А що в мене спільного з комуністичними газетами?

— Але ж ви… Так, Кларк говорив, що ви юнак з патріотичним самолюбством.

— І тому ви зараз хочете подражнити мене?

— Мушу визнати, що нерви у вас досить міцні.

— Навпаки, я людина з розхитаною нервовою системою, але моє серце не дозволяє гніватися на вас.

— Ого, вас знову тягне на любовні зізнання! Взагалі ви, болгари, дуже сентиментальні. Гаразд, більше не буду дратувати вас. За всі свої провини перед вами цього вечора я одвезу вас в одне гарне місце. А вас не цікавить, звідки я так добре знаю болгарську мову?

— Справді, ви чудово говорите нашою мовою.

— Бо я вивчала її у тому віці, коли про дітей кажуть, що вони найбільші папуги і… оте, як воно називається?.. Ах, так,