Енола Голмс. Справа про таємничі букети - Ненсі Спрінгер

На висоті приблизно двох метрів я раптом злякалася, що будь-хто може пройти повз і помітити мене. Але кому б спало на думку видивлятися вгорі дівчину в такому, так би мовити, незручному становищі?　

Моя голова нарешті опинилася ближче до освітленого вікна, і я краще почула голос Пертелоти: — 　

— Гадаєш, я дурепа? Ти точно займаєшся якимось паскудством, коїш якісь капості за моєю спиною. Кажи, шо саме.　

— Ти чула. Я займаюся своїми справами.　

Ану, заждіть. Другий голос, хрипкий і низький, дуже схожий на перший. Це дві жінки. І хто ж друга?　

І де чоловік Пертелоти?　

— У тебе нема своїх справ! — гримнула Пертелота. — Ти маєш сидіти вдома і нікого більше не підставляти.　

— А я нікого й не підставляла. Лиш заповнила троха паперів, шоби запхати його туди, куди він запроторив мене. Там йому й місце.　

Пертелота ахнула від шоку й заверещала:　

— Та ти навіжена! Правду казав мій чоловік — тебе треба скараскатися!　

— Але ти змусила його витягнуть мене, еге ж?　

— Стули пельку! Ти…　

— Ти змусила його витягнуть мене, — не вгавала друга жінка. — Бо можеш дбати про мене тута, вдома. Ти ж завше будеш дбати про мене, еге ж, сестро?　

Щось у цьому голосі, не лише його дратівливий тон, а й дещо непримиренне, як сам час, змусило мою шкіру вкритися сиротами.　

Я вже дісталася кінця свого «димаря», де стіни двох будинків сходилися докупи, а вікно, звідки долинали голоси, так і залишалося наді мною, трохи збоку. Я все чула, але нічого не бачила.　

А мусила бачити. Бачити, хто це говорить. Бачити, хто це вперто торочить:　

— Я сказала, шо ти завше будеш дбати про мене. Відповідай! Я знаю, шо ти завше будеш дбати про мене.　

Горизонтальною стіною між мною і вікном виступали карнизи, що нависали над тротуаром унизу.　

А тротуар доволі твердий. На такий не надто хочеться впасти.　

І все-таки…　

Я глибоко вдихнула. Відтак схилилася над чорною порожнечею, вхопилася за округлий дерев’яний край карниза обома руками й відштовхнулася ногами від мого безпечного «комина», намагаючись видертися вгору на цю трикляту перепону.　

Мені вже вдалося перекинути на неї одну ногу, але тієї ж миті одна рука спорснула з карниза.　

Коліно в такому випадку працює не так добре, як рука. І воно теж зісковзнуло. Мені довелося зібрати всю свою витримку, щоб не закричати.　

— Ти ж завше будеш дбати про мене, правда, сестро моя? — невгамовно торочив низький голос. — Скажи це. Скажи, шо завше будеш дбати про мене.　

Якби ж то хтось подбав про менеї Другою рукою я знову вхопилася за надто гладкий виступ карниза і в паніці щосили підтягнулася. Мені вдалося підняти верхню частину тіла на виступ, відтак я підтягнула ноги та врешті відкотилася від краю, відсапуючись на похилому виступі.　

— Ти завше подбаєш про мене, — і далі торочив голос тієї фанатички, ніби заклинання. А я розкинулася на карнизі й хапала ротом повітря, перелякана до півсмерті, але той голос тільки підливав олії у вогонь. Від кожного слова аж волосся ставало дибки. І не лише від тону сказаного, а й від сенсу: дбати про мене, дбати про мене… саме це було найзаповітнішим бажанням мого серця, цього я чекала від моєї сім’ї…　

— Ти завше будеш дбати про мене, правда, сестро моя? Скажи це! Скажи, шо подбаєш!　

— Звісно, я завше подбаю про тебе! — врешті гаркнула Пертелота. — Я завше дбала про тебе, хіба ні?　

Інший голос переможно забринів:　

— Та не тоді, як дозволила щурам зжерти моє лице.　

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Щурам, зжерти, лице.　

Якби вона промовила це трохи раніше, коли я ще не видерлася на карниз, я точно втратила б рівновагу і забилася б на смерть, гепнувшись на тротуар. Та зараз я розпласталася на карнизі, наче білка, над якою ширяє яструб, і тремтіла, вчепившись пальцями в черепицю, а думками чіпляючись за страшенно слизький схил.　

Це було сорок років тому, — почувся втомлений голос Пертелоти.　Сорок два, — дорікнув інший голос, і в ньому вчувалася злоба, яку ні з чим не сплутаєш. У якій я з відразою впізнала себе.　

Я так само ображалася й сердилася.　

На матір. На маму.　

Я вже давним-давно пробачила, що матуся покинула мене, адже вона завжди була волелюбною. Ми спілкувалися закодованими посланнями на «шпальтах відчаю» у газетах. Але два місяці тому, одного вкрай холодного січневого дня, мене охопив відчай і я попросила її приїхати до Лондону й зустрітися. І мені досі боліло, що вона навіть не відповіла.　

— Мені було лиш п’ять років, — стомлено відказала Пертелота. — Я заснула.　

— А я була немовлям, — озвалася інша. — Безпомічним малям у колисці, а ти дозволила щурам вилізти на мене та зжерти мого носа…　

— Годі вже, Флоро.　

Та Флора незворушно продовжувала:　

— …і мої губи, і більшу частину моїх щік…　

— Припини!　

— …а ти ж мала наглядати за мною…　

Так, вона теж хотіла, щоб про неї піклувалася сестра, з якою вона живе. Яка ж це, мабуть, втіха — мати сестру. У мене ніколи не було сестри. Я…　

Невже я завжди мріяла про сестру?　

«Нісенітниці, Еноло. Досі ти навіть про це не задумувалася».　

А щодо турботи, то в мене є два брати, які охоче піклувалися про мене, щоб я навчилася світського етикету й була готовою до заміжжя. А ще в мене є матір, яка подбала про мене, давши свободу й засоби, якими я могла розпоряджатися, як сама бажала.　

«Годі вже жаліти себе, Еноло Голмс. Ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами».

Цей внутрішній голос — добрий, але непохитний — належав мені самій, однак здавалося, ніби мама й досі поруч. У мені. І цієї миті я цілком свідомо пробачила їй усе.　

Із плечей ніби гора звалилася. А тим часом Флора продовжувала дорікати сестрі:　

— Ти ж моя старша сестра, мала наглядать за мною, а кажеш, шо не чула, як я тоді ревіла?　

Тепер її крик здавався мені просто стомливим.　

Та навіть попри те, що Пертелота напевно чула ці слова багато-багато разів, вони вразили її.　

— Та заради всього святого, Флоро, припини! — гаркнула вона зболеним голосом. — Це жорстоко!　

— Це в мене носа катма, сестричко, а не в тебе.　

Нема носа.　

Ой лишенько.　

Я вже не лежала розпластана й не тремтіла, а підвела голову — мені кортіло побачити Флору. Зосередившись на теперішніх